ГОЛОВНА Новини ПРО ПРОЕКТ РЕДАКЦIЯ КОНТАКТИ 
Почтовая форма Карта сайта РУС

Архів матеріалів:

Січень 2020 р.
ПнВтСрЧтПтСбНд
303112345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829303112
3456789

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Нашi банери:

Статтi

8/3/2011

До питання про визнання / невизнання таїнств УАПЦ та УПЦ КП

До питання про визнання / невизнання таїнств УАПЦ та УПЦ КП

Останні два десятиліття тема подолання розколу є першорядною для України, та й в цілому для Російської Православної Церкви. Вирішити цю проблему можна тільки за умови всебічного обговорення, що і відбувається на самих різних рівнях. В Інтернет - виданнях регулярно з'являються публікації з цього приводу, що часто викликають підвищену увагу читачів. Таким, наприклад, є інтерв'ю ректора Ужгородської богословської академії архімандрита Віктора (Бедя), дане їм порталу «Релігія в Україні». Отець Віктор висловлює свою точку зору про можливі заходи що до подолання розколу. Читаючи інтерв'ю, виникає бажання зробити декілька коментарів, які, сподіваюся, не послужать приводом до закидів і нарікань. Адже, як зауважує сам отець Віктор дискусія: «не повинна викликати у церковному середовищі обурення чи взаємодокори».

Перш за все, звертає на себе увагу наступне твердження отця Віктора: «Для більш правильного розуміння церковного питання в Україні необхідно виходити не з точки зору московського бачення (виділено нами – іг. Сильвестр) під кутом колишнього і тимчасового перебування українських земель у складі Російської імперії чи в Радянському Союзі, а з точки зору нових історичних реалій відродження української державності та утвердження природного права українського народу на своє державно-територіальне самовизначення, в тому числі і в питаннях церковного життя» (виділено нами –  іг. Сильвестр), в якому отцем архімандритом зроблено два принципово важливих твердження:

1. Існує московська точка зору на проблему церковного розколу в Україні. Звичайно, ментальність народу, культурний контекст робить на світогляд індивідуума колосальний вплив. Заперечувати це було б нерозумним, але вся справа в тому, що йдеться тільки про московську точку зору: не про церковну, не про Руську Православну Церкву, а саме московську. Таким чином, рішення проблеми українського розколу надмірно ставиться в залежність від відмінності культурних форм, культурних установок. Повторюся, все б нічого, якби поряд з цією ще згадувалася церковна точка зору: не московська, київська, константинопольська, а саме церковна. Це твердження отця Віктора методологічна помилка, дотримуючись якої, не можна в принципі знайти правильний вихід, тому що цей принцип, по суті, зводиться до тези: там, у Москві, нас, українців, з нашими проблемами не зрозуміти, тому що в них інша культура. Важко назвати такий підхід конструктивним.

2. Друге твердження «права українського народу на своє державно-територіальне самовизначення, в тому числі і в питаннях церковного життя».Знову ж таки суто церковне питання зводиться до права народу на державно - територіальне самовизначення, у тому числі церковне.  Тут, ймовірно, мається на увазі, що державний суверенітет є підставою для претендування і на самостійність у церковній сфері. Зауважимо, небезпека такої точки зору неодноразово висловлювалася священноначалієм Української Православної Церкви: «Ми неодноразово вказували на неприпустимість підходу за політичними мірками до цієї дуже складної проблеми. Автокефалія тієї або іншої Помісної Православної Церкви - це не атрибут державного суверенітету (виділено нами - ім. Сильвестр), але міра, яка сприяє благу Вселенської Церкви Христової. При підході до вирішення проблеми надання автокефалії новій помісній Церкві не може враховуватися тільки політичний фактор. Це було б злочином по відношенню до Церкви, а також глибоко помилковим »(Матеріали Архієрейського Собору УПЦ 28 липня 2000 року).

       Також не слід забувати, коли приймалися правила і визначалися права єпархій, митрополій і автокефальних Церков, отці Вселенських і Помісних соборів ніяк не могли враховувати право народу на територіальне самовизначення, в тому числі і церковне (порівняйте з правилом 12 Четвертого Вселенського Собору), так як мислили себе одним народом, однієї віри, однієї імперії. І якщо принцип самостійного керування проводився, то був пов'язаний з адміністративно-територіальним поділом імперії, а не з національно-територіальним.

Описуючи події початку 90 - х, отець архімандрит каже: «та частина духовенства і православних віруючих (а на сьогодні в Україні це не один мільйон християн), які є прихильниками повної самостійності (автокефалії) Української православної церкви, і не отримали зрозумілу відповідь на їх церковні сподівання (виділено нами – иг. Сильвестр), проголосили Українську православну церкву Київського патріархату або приєдналися до Української автокефальної православної церкви, які не перебувають у канонічному єднанні зі вселенським православ’ям». У цьому пасажі центральним місцем є визначення мотивації тих, хто пішов на розрив з Російською Православною Церквою - «не отримавши зрозумілу відповідь на також їх церковні сподівання»! Я належу до молодшого покоління, і не був ні учасником, ні свідком подій тих років, але маю закономірне питання: невже, з урахуванням всієї багатогранності і пристрасності подій тих років, з церковної точки зору головною, більш того - єдиною (інші в тексті інтерв'ю не названі), - причиною автокефальних тенденцій, які призвели до розколу, стала відсутність зрозумілої відповіді! Навряд чи церковний народ, що знає канони, може всерйоз вважати, що незрозуміла відповідь (не на віро навчальне питання!)  достатня підстава для оголошення автокефалії. У подібних твердженнях відчувається якась неправдоподібність. У схожому руслі і наступні твердження: «в 1921 році була скасована і замінена на статус екзархату, в результаті чого, не задоволена канонічним статусом екзархату Православної церкви в Україні значна частина православного духовенства та віруючих мирян 14–30 жовтня 1921 року провели у Києві свій собор, на якому підтвердили автокефалію Української автокефальної православної церкви, що була проголошена Всеукраїнською православною церковною радою 5 травня 1920 р.». І знову приклад «церковної» аргументації: «не задоволена канонічнім статусом». Уявіть собі обґрунтування дарування автокефалії - незадоволеність статусом ... Згадка, якщо і не в позитивному, то вже точно в неосудному  дусі автокефалістів 20-х років XX століття, крім подиву нічого не викликає. Досить згадати, що жоден єпископ не бажав підтримати і вже тим паче примкнути до самосвятів. Якщо шукати в історії спорідненість, духовних попередників, то тоді ми - Українська Православна Церква - і вони - УПЦ КП та УАПЦ - з різного кореня. Нинішній статус Української Православної Церкви має історичний прецедент, на який неодноразово посилаються, наприклад: «Протягом семисот років (до 1686 року) Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Оскільки Русь перебувала на значній віддалі географічній від Константинополя, Київська митрополія фактично користувалася правом широкого самоврядування »,- з доповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира «До 20-річчя Благословенної Грамоти Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II про дарування Українській Православній Церкві самостійності в управлінні». А діячі 20-х і 90-х рр.. XX століття ніколи не можуть розглядатися як позитивні персонажі нашої історії, як захисники прав Української Церкви.

Взагалі створюється стійке враження, що для респондента український розкол не є розкол. У інтерв'ю 2 рази вживається вираз «так званий розкол». Якщо це не розкол, тоді що? Яким терміном можна позначити УПЦ КП і УАПЦ? Звернемося до відомого 1-го правила свт. Василія Великого (Перше канонічне послання святого Василія, архієпископа Кесарії Каппадокійської, до Амфілохія єпископа Іконійського), згідно з яким, ті суспільства що,відокремилися від Церкви поділяються на 1) єретиків, 2) розкольників і 3) самочинні зборища. УПЦ КП і УАПЦ єретиками не є; судячи з усього вираз «так званий розкол» передбачає, що й не розкольники. Залишається самочинне збіговисько, але і цей термін у тексті до УПЦ КП і УАПЦ не застосовується. Таким чином, канонічно-правовий статус УПЦ КП і УАПЦ отцем Віктором ніяк не визначено.

Не дивно, що подібна логіка призводить до наступного висновку: «Канонічно-правовий статус повної самостійності (автокефалії) Української православної церкви є бажаним і для Української держави, як його мають й інші Помісні православні церкви в світі (зокрема, в Російській Федерації)».

Звернемо увагу - автокефалія розглядається як позитивне явище для Української держави! Ні слова про церковний народ! И далі: «як його мають й інші Помісні православні церкви в світі (зокрема, в Російській Федерації)» (виділено нами – иг. Сильвестр). Виходить, певне змішання понять: з одного боку, мова йде про бажання Помісних Православних Церков, з іншого - згадується в якості прикладу не Російська Православна Церква, а Російська Федерація. Некоректність такого твердження очевидна: при змішуванні понять створюється враження, що не згадана Російська Православна Церква розглядається як Церква Російської Федерації, що в свою чергу піднімає питання про канонічну територію РПЦ, і про історичну ситуацію при отриманні нею автокефалії. Слід пам'ятати, що автокефальною РПЦ стала не за бажанням Російської Федерації (такого державного утворення в той час просто не існувало), і причини отримання автокефалії лежали в трохи іншому руслі, ніж право народу на державно-територіальне самовизначення. Основний мотив прагнення до автокефалії Російської Православної Церкви - існування християнської імперії! Візантійська християнська імперія загинула, і у неї має бути спадкоємиця. Саме необхідність існування християнської імперії, а не бажання одного народу отримати автокефалію, стало причиною подій 15 століття, а пізніше привело і до утвердження патріаршества. Ми не беремося виправдовувати чи засуджувати теократичні ідеї; в даному випадку суть в іншому - бажання Московських князів і Предстоятелів Церкви автокефалії викликано зовсім іншими причинами, ніж прагнення автокефалістів 20 століття! І не розуміти це просто анти історично.

Переходячи до практичних положень, які можуть послужити подоланню розколу, отець Віктор стверджує: «Першим кроком і ефективним методом до зняття ворожого протистояння між розділеними православними в Україні могло б бути визнання таїнств, що здійснюються в Українській автокефальній православній церкві та Українській православній церкві Київського патріархату». Визнання таїнств завжди є підсумок шляху, а вже ніяк не ефективний засіб. Отцем архімандритом в якості аргументу розглядається визнання РПЦ таїнств інославних Церков. Питання це складне. Але є одне «АЛЕ». Навіть при визнанні деяких таїнств у інославних, Православна Церква не перебуває з ними в євхаристичному спілкуванні з причини незгоди у віровченні.

А от якщо ми визнаємо таїнства УПЦ КП і УАПЦ, то тут не все так просто: як зауважує сам респондент, єретиками вони не є. У результаті виходить: вони не єретики і ми визнаємо їх таїнства, тоді що заважає нам разом молитися, знаходиться в євхаристичному спілкуванні! Очевидно, при такому підході проблема нівелюється, просто знімається. Якщо ми сьогодні визнаємо їх таїнства, завтра ми не зможемо відповісти на елементарні запитання віруючих. Якщо сьогодні ми визнаємо таїнства УПЦ КП і УАПЦ, то завтра ми змушені визнати їх ієрархію. У контексті міркувань отця Віктора виникає закономірне питання: існування трьох православних ієрархій, трьох українських церков, таїнства у яких дійсні, призведе до вирішення проблеми розколу?! Невже не очевидно, що при такому підході вийде зворотний результат - проблема розколу буде ще глибше, ще збільшена. Глибинну згубність такої логіки, що може призвести не до подолання, а укоріненню розколу, розуміють багато ієрархів і богословів Української Церкви. Так, наприклад, Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Володимир, який багато років вирішав проблему розколу не в Інтернет виданнях, а на практиці, неодноразово висловлював свою точку зору з цього приводу, попереджаючи про небезпеку: «фрагментації Православ'я в Україні за лініями, водорозділу цивілізаційно-культурних спільнот усередині нашої країни ... Таким чином Церква в Україні може бути розділена на кілька православних юрисдикцій. Церковного миру це Україні не принесе і від розколів її не врятує. Навпаки, така політика є згубною для єдності Церкви в Україні; вона неминуче породжуватиме нові поділи та протистояння які, до того ж, можуть негативно вплинути на загально православну єдність »(Блаженнійший Митрополит Володимир запропонував учасникам Архієрейського Собору РПЦ розглядати проблему розколу українського православ'я в пастирському ключі).

З моменту виникнення розколу минуло два десятиліття. Виросло нове покоління мирян і священнослужителів, більшість яких прагне знайти саме церковне обґрунтування всім діям і рішенням. Більш того, за ці роки «досягнення» автокефалістів лише в тому, що «кількість противників автокефалії в середовищі віруючих сьогодні перевищує кількість її прихильників, що є наслідком антицерковної діяльності розкольників і політиків, які своїми діями дискредитували саму ідею церковної незалежності ».(Матеріали Архієрейського Собору УПЦ 28 липня 2000 року)

Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що спроба подолання розколу в Україні з новою силою підняла дискусію, яка Церкві відома давним-давно, і тому це не тільки наша дискусія. Поки всі сторони, представники всіх тенденцій всерйоз будуть говорити про московську, київську та інші точки зору без урахування вселенськості даної проблематики, ніякого рішення, що веде до зцілення, не буде.

Про автора

Ігумен Сильвестр (Стойчев), народився в 1980 році в Одесі. Закінчив у 2002 році Одеську Духовну Семінарію, потім Московську Духовну Академію. Після закінчення МДА прийнятий на викладацьку роботу до Київської Духовної Академії і Семінарії. У 2010 році захистив кандидатську дисертацію "Релігійно-філософські погляди М. М. Тарєїва".

Релігія в Україні

Анонси статей

2/9/2011

Протоієрей Всеволод Чаплін: Нам не потрібно боятися бути християнами

Стаття голови Синодального відділу по взаєминах Церкви і суспільства протоієрея Всеволода Чапліна опублікована в новому номері газети «Русь Державна» (№ 4 (201), 2011).
детальніше...>>

1/9/2011

Боротьба проти щеплень: позиція Церкви

У грудневому номері газети «Церковний вісник» (№ 23, 2009) публікується стаття, що розповідає про позицію Російської Православної Церкви щодо вакцинопрофілактики.
детальніше...>>

18/8/2011

Дроблення церковних єпархій. Навіщо і чому?

Рішення Священного Синоду про розукрупнення ряду єпархій Руської Православної Церкви прокоментував головний редактор журналу «Фома», голова Синодального інформаційного відділу Московського Патріархату В.Р. Легойда.
детальніше...>>

25/4/2011

Протоієрей Всеволод Чаплін: Церква наполягає на альтернативі засобів електронного контролю

Проведений у лютому цього року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив рішення про необхідність переговорів із владою щодо електронних засобів ідентифікації громадян.
детальніше...>>

8/3/2011

До питання про визнання / невизнання таїнств УАПЦ та УПЦ КП

Останні два десятиліття тема подолання розколу є першорядною для України, та й в цілому для Російської Православної Церкви. Вирішити цю проблему можна тільки за умови всебічного обговорення, що і відбувається на самих різних рівнях.
детальніше...>>

© 2010-2020 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.