ГОЛОВНА Новини ПРО ПРОЕКТ РЕДАКЦIЯ КОНТАКТИ 
Почтовая форма Карта сайта РУС

Архів матеріалів:

Вересень 2019 р.
ПнВтСрЧтПтСбНд
2627282930311
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30123456

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Нашi банери:

Авторські матеріали головного редактора сайту протоієрея Ростислава Яреми

27/3/2019

Міжконфесійні конфлікти в Україні в 20-21 століттях

Згідно даних опитування Центру імені В. Разумкова, проведеного 23-28 березня 2018 року, Церква є найавторитетнішим громадським інститутом в Україні. Їй довіряють 57% громадян, які взяли участь в опитуванні. При цьому засобам масової інформації висловили довіру 26,1%, президенту 13,7%, уряду 9,5%, а Верховній Раді лише 5,3%.

Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший митрополит Київський і всієї України Онуфрій (Березовський) (з 2014 року по теперішній час), користується авторитетом у 32% громадян України.

У відсотковому співвідношенні громадяни назвали себе:

• 78% – віруючими;

• 5% – атеїстами;

• 17% – індиферентними в питаннях віри.

Великодню службу в 2018 році відвідали 8,5 мільйонів громадян України. В цьому році вперше активність віруючих на сході України виявилася вищою, ніж в західних областях. Наприклад, у Дніпропетровській області у пасхальну ніч храми відвідало близько 1 мільйона громадян, у Львівській – 800000 і більше 630000 – в Одеській[1].

Конфесійний склад населення України виглядає наступним чином:

  • православні – 82%;
  • греко-католики – 6,5%;
  • римо-католики – 1%;
  • протестанти – 3%;
  • нехристиянські віросповідання – 2%.

Православ'я домінує в усіх регіонах України, у тому числі на Західній Україні, де 56% населення складають православні та близько третини –

греко-католики та інші конфесії.

Канонічна Українська Православна Церква є найбільшою конфесією України, вона налічує 12092 приходів і 258 монастирів, у яких служать 12405 священнослужителів і 4500 ченців, у 17 духовних школах на стаціонарі навчається 1415 студентів. Храми під час богослужінь переповнені віруючими, середній вік яких близько 50 років. У той же час цю квітучу Церкву шельмують всіма засобами масової інформації. За перші місяці поточного року було насильно захоплено 55 храмів. А громадян України вводять в оману, стверджуючи, ніби вже 450 громад покинули канонічну Православну Церкву і приєдналися до розкольників.

Вищенаведені статистичні дані пояснюють як пильну увагу, що приділяється церковному питанню архітекторами пострадянської трансформації суспільства, так і драматичні події в області міжконфесійних відносин, що відбуваються в цій країні.

Немає нічого нового під сонцем. Правильно зрозуміти природу і суть подій, що відбуваються, ми зможемо, лише озираючись у минуле. І факти все скажуть самі за себе ...

В середині 80-х років вихідці з України становили понад 50% вихованців духовних шкіл РПЦ[2].

У 1988 році Руська Православна Церква мала 8500 парафій і 20 монастирів, із них 4418 храмів і 9 монастирів перебували на Україні. У 1989 році на Україні РПЦ було передано 600 храмів, з яких більшість у Галичині[3]. У цьому році в одній тільки Івано-Франківської області було відкрито 229 православних парафій. 20 серпня 1989 року архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Макарій (Свистун) очолив дев'ятиденний хресний хід від кафедрального собору до Гошівського монастиря, в якому взяло участь 40000 православних віруючих. На відновлення Гошівської обителі тоді було зібрано 348000 рублів[4].

В умовах формування нової моделі взаємовідносин Церкви і держави на Україні після десятиліть переслідувань і гонінь почала виразно проглядатися перспектива розквіту церковного життя. У планах єрархівРПЦ було відкриття у Львові православної духовної семінарії.

Проте 4 серпня 1987 року підпільні греко-католицькі єпископи Павло (Василик) та Йосип (Семеду), спільно з 24 уніатськими священиками та монахами, направили папі Римському Іоану Павлу II (1978-2005) заяву про вихід УГКЦ з підпілля. 10 червня 1988 року державний секретар Ватикану кардинал Агостіно Казароллі, який прибув на Україну для участі в святкуванні 1000-річчя Хрещення Русі, зустрівся з підпільними уніатськими єпископами Павлом (Василиком) і Филимоном (Курчабою)[5]. Технічну сторону делікатноїмісії державного секретаря Ватикану, який не бажав розголосу цієї зустрічі, забезпечував настоятель київського костелу латиський священик Ян Крапанс. Під час зустрічі було вироблено механізм взаємодії римської курії з уніатським підпіллям із метою не допустити на Галичині відродження Православ'я.

Натхнені запевненням кардинала Казароллі у всілякій, у тому числі фінансовій, підтримці з боку папи Іоанна Павла II, лідери уніатів приступили до здійснення визначеного ще митрополитом Андрієм (Шептицьким) плану побудови на Галичині т.зв. Католицької Української республіки. 1 лютого 1990 року, під час зустрічі ієрархів РПЦ з першим заступником голови Верховної Ради СРСР А. Лук'яновим, архієпископ Тернопільський і Кременецький Лазар (Швець) процитував йому слова одного з підпільних єпископів, які зустрічалися в 1988 році з кардиналом Казароллі: «Православним немає місця на Західній Україні, вони повинні переселитися в східні райони. Ми тут будемо створювати Католицьку Українську Республіку»[6].

Відверто кажучи, Ватикану не в дивину організовувати т.зв. зачистку православного населення й створювати католицькі держави. У червні 1929 року католицькі єпископи Польщі направили до судів 755 позовів з вимогою про відчуження православних храмів і монастирів із усім їх рухомим і нерухомим майном на користь Католицької церкви. 20 червня 1938 року, між Польською державою і Ватиканом було підписано договір про передачу Католицькій церкві 12000 гектарів землі, а також усіх храмів і монастирів, які належать Православній Церкві, з подальшим викупом всього зазначеного майна у Ватикану Польською державою за 2,5 мільйона злотих - 500 000 доларів (суму майже символічну). Римські прелати, звичайно, усвідомлювали, що цим договором православні храми Польщі приречені на знищення.

У 1926 році було підірвано величний кафедральний собор Олександра Невського у Варшаві. Заснований видатним зодчим Л.Н. Бенуа, прикрашений мозаїками та фресками кращих російських художників на чолі з В. Васнєцовим, цей храм був унікальним витвором мистецтва - треба визнати, що більшовики-безбожники цілих п'ять років не наважувалися взяти приклад у набожних польських католиків – Храм Христа Спасителя було підірвано лише в 1931 році.)

До 1936 року в Православній Церкві в Польщі було відібрано 361 храм, з яких 133 знищено, а 228 перебудовано в костели. Було підірвано чудові собори у Вроцлаві, Білостоці, Каліші, Кельці, Любліні, Плоцьку. Закрито Вирівський, Віленський жіночий, Красностоцький, Леснинський, Радочинський, Супрасльський, Турковицький монастирі. Римо-католицька церква наполягала на передачі їй Дерманського, Жировицького, Зимненського, Корецького, Кременецького, Мілецького монастирів і Почаївської лаври[7].

Незабаром Католицька церква в США виділила 100 мільйонів доларів для допомоги католикам у СРСР[8]. Значна частина цієї суми була витрачена на підкуп православних священиків. Уніатські єпископи шанували настанови Римської курії про те, що в такій «святій» справі, як звернення «схизматиків» до католицької віри, не можна обмежуватися лише одними погрозами. У 1991 році в Галичині 232 священика РПЦ перейшли в Греко-католицьку церкву і були знову «висвячені» уніатськими єпископами. Кардинал Мирослав Іоан (Любачівський) розповідає про це в своєму інтерв'ю, опублікованому в газеті «Мета» 13 лютого 1995 року. У цьому інтерв'ю кардинал говорить про те, що Католицька церква визнає Апостольську спадкоємність у Православної Церкви, але з Російською Церквою інша справа, оскільки там єпископи є невіруючими співробітниками КДБ, а значить, не можуть усвідомлювати сенс і сутність скоєних ними Таїнств і тому ці Таїнства недійсні[9]. Насправді уніатському ієрархові необхідно було якось пояснити здивованому журналісту те, як католики можуть молитися в храмах, насильницьким шляхом відібраних у таких же, як вони, віруючих християн, і навіщо взагалі треба цих християн виганяти з храмів. Греко-католицькому духовенству доводилося постійно навіювати населенню Галичини, що Православ'я є помилкова віра і що Російська Церква «безблагодатна». І уніатські священики досягли успіху в цьому. Були випадки, коли, увірвавшись до церкви, греко-католики відразу відпилювали «зайві» поперечини на «неправильних» восьмикутних хрестах, малювали пронизані серця на іконах іконостасу, публічно висипали в калюжу Святі Дари зДарохранительниці. Священики та парафіяни, звичайно, не могли спокійно терпіти таку наругу над святинею. Повсюдно відбувалися бійки з кровопролиттям.

Наприкінці 1989 року в Долинському районі Івано-Франківської області двоє невідомих в нічний час увірвалися до настоятеля Гошівського монастиря ігумена Серафима (Дем'янова) й завдали йому ножові рани в області живота і серця в знак попередження, щоб він здав уніатам монастир. 2 лютого 1990 р. уніати розгромили чернечі корпуси й виламали двері храму Гошівського монастиря. У селах біля монастиря почалися підпали будинків православних (близько 10 будівель).

12 грудня 1989 року в селі Переволока Бучацького району Тернопільської області був убитий при захисті храму парафіянин Василь Мокрицький. У листопаді 1990 року в селі Залісся Золочівського району Львівської області, під час штурму храму, помер від серцевого нападу священик Василь Бочало[10].

У 1990 р. в Галичині налічувалося 2639 парафій Руської Православної Церкви. З них:

  • 1237 – у Львівській,
  • 619 – в Івано-Франківській,
  • 783 – в Тернопільській області.

У 1990-1997 роках греко-католиками було захоплено близько 2000 храмів Української Православної Церкви. З них:

  • 7 – в Чернівецькій області,
  • 125 – в Закарпатській,
  • близько 1000 – у Львівській,
  • більш 500 в Івано-Франківській,
  • 740 – в Тернопільській.

Захоплення храмів греко-католики аргументували необхідністю відновлення історичної справедливості. Вони вимагали повернути їм храми, які належали Греко-католицькій церкві до війни.

Цей принцип абсолютно зрозумілий. Але тільки на перший погляд. Судити про те, наскільки влада в Галичині благоволила перед історичною справедливістю, можна хоча б по тому, що вцілілі 126 римо-католицьких костелів, з яких 23 - в місті Львові, патріотична влада Галичини роздала уніатам, протестантам і розкольникам, але аж ніяк не їх історичним власникам римо-католикам[11]. Для них пріоритетним був інший принцип - політичної доцільності.

Відбираючи храми у православних, влада не відновлювала, а порушувала історичну справедливість, яка була відновлена ​​як раз на Львівському Церковному Соборі 1946 року.

У народній пам'яті збереглася історія, розказана російським солдатом, котрий побував у полоні під час Першої світової війни. Засмучений відмовою вмираючого в госпіталі полоненого православного батюшки прийняти перед смертю "справжню" католицьку віру, уніатський священик запитав, чи не страшно йому буде лежати в галицькій землі серед католиків. На що російський священик відповів: «Не турбуйтеся, ваше преподобіє, ховати мене будуть наші російські полонені солдати, і я їх вже попросив, щоб копали мені могилу заступом  глибше – а там усі наші лежать, православні».

У 1700 році Львівський єпископ Йосип (Шумлянський) під тиском окупаційної влади Речі Посполитої зрадив Церкву і передав 1250 православних храмів Галичини, опис яких зберігся до наших днів, Папі Римському. Майже всі нинішні уніатські церкви стоять на місці розібраних древніх православних храмів, а ті, яким більше 250 років, спочатку були православними[12].

Крім того, за післявоєнні десятиліття в цих храмах виросло три покоління православних парафіян, які в них молилися, рятували їх від закриття і знищення, ремонтували і прикрашали. Всі ці люди не прийшлі, а прямі нащадки й спадкоємці тих уніатів, яким ці храми належали до 1946 року. І їх права на ці храми є безсумнівними[13].

І, нарешті, вже дуже великою була диспропорція між реальною чисельністю віруючих греко-католиків і кількістю храмів, на які вони претендували. Згідно даних Ради у справах релігій УРСР, у 1988 році в Закарпатті та Галичині проживало близько 100 000 практикуючих греко-католиків, об'єднаних у 138 нелегальних громад, і ще третина населення, що була православною, співчутливо ставилася до уніатської віри[14]/[15]/[16]. Для задоволення духовних потреб цих людей цілком достатньо було б чверті тих храмів, передачі яких вони вимагали. Саме тому греко-католицькі єпископи висловлювали протест щоразу, коли пропонувалося вирішувати питання про приналежність храмів таємним голосуванням жителів населеного пункту.

Але задум Ватикану якраз і полягав у тому, щоб, захопивши храми, примусити православних до зміни віросповідання.

Восени 1995 року Президентом України Л.Д. Кучмою (1994 – 2005 рр.) була створена урядова комісія для вивчення релігійної ситуації, що склалася в Львівській області.

Комісією було встановлено, що з 1299 культових споруд, переданих у власність релігійним громадам у Львівській області, 80% храмів передано громадам греко-католиків, а православним – тільки 16%. В Івано-Франківській області православним релігійним громадам не передано у власність жодної культової споруди, у той час як кілька храмів були віддані у власність протестантським громадам[17]. У 2002 році в Тернопільській області це співвідношення дорівнювало 85% і 27%, а в Івано-Франківській – 93% проти 8,4%. У кількох селах Івано-Франківської області православні не могли навіть отримати у власність тільки що побудовані ними ж храми[18].

Результатом проведеної місцевою владою політики т. зв. "подвійних стандартів" по відношенню до релігійних громад різних конфесій стало гостре міжконфесійне протистояння в західних областях України. На початку 1990-х років населених пунктів, в яких велася боротьба за храми, було понад 1,5 тисячі. Тільки у Львівській області в 1991 році було близько 900 т.зв. "гарячих точок"[19].

У 1994 році в 600 населених пунктах Львівської області за акти насильства на ґрунті міжконфесійного протистояння до кримінальної відповідальності було притягнуто 1400 осіб.

Для припинення насильницьких дій і забезпечення виконання судових постанов неодноразово залучалися співробітники міліції і спецпідрозділів.

Наведемо цікавий факт з новітньої історії Львівської єпархії.

16 березня 1995 року за вказівкою голови Львівської обласної ради М. Гориня в село Мединичі Дрогобицького району Львівської області для передачі місцевій церкві громаді УГКЦ прибуло на 16 автобусах близько 600 працівників райвідділів міліції та загін спеціального призначення «Беркут». Зламавши двері, співробітники спецпідрозділу ввійшли до храму. Після жорсткого застосування заходів фізичного впливу та спецзасобів, зокрема сльозоточивого газу, члени православної громади села були витіснені з будівлі церкви. Через два дні храм був переданий спішно організованій з представників місцевої інтелігенції громаді греко-католиків, які після від'їзду співробітників міліції залишили будівлю храму – і його знову зайняли православні.

Особливо резонансними стали акти насильства під час виконання розпоряджень місцевої влади щодо передачі культових споруд і міжконфесійного протистояння у Львівській області, яке виникло через це та відбувалося в містах: Самборі, Жовкві, Хирові, Новому Роздолі, Кам'янці Бузькій, Добромилі, Стебнику, Миколаєві, і селах: Осталовичі і Мерещів Перемишлянського району, Розсохи і Рип'яне Старосамбірського району, Жовтанці та Кукезів Кам'янко-Бузького району, Гаї Дідковецькі і Білявці Бродівського району, Дорожів і Чуква Самбірського району, Підбуж і Ясениця Дрогобицького району, Словіта і Якторів Золочівського району, Чернилява, Чолгині, Дрогомишль Яворівського району, Звертів Жовківського та Великі Мости Сокальського районів.

Внесення до закону про свободу совісті поправок, згідно яких у населених пунктах, де на один храм претендує дві релігійні громади (греко-католицька та православна), і вони зобов'язувалися укладати між собою договір про його почергове використання, тільки погіршило ситуацію.

В умовах застосування політики «подвійних стандартів», що проводиться місцевими адміністраціями в Галичині щодо православних релігійних громад, ці зміни в законодавстві давали явну перевагу греко-католикам. Вони дозволяли їм на законних підставах займати ті храми, які все ще вдавалося утримувати православним. І ті, хто вносив ці поправки в закон, чудово розуміли, що роблять. Як і передбачалося, греко-католицька громада, увійшовши до православного храму під час богослужіння, заміняла замки на церковних дверях, а про почергові богослужіння навіть не бажала слухати. Притому місцева влада рекомендувала православним самим з'ясовувати стосунки з католицькими "побратимами". А в тих випадках, коли православна релігійна громада, не бажаючи опинитися на вулиці, відмовлялася укладати з греко-католицькою громадою договір про почергове використання свого храму, влада приймала рішення щодо примусового запровадження на даному приході зазначеного способу використання, яке негайно приводилося до виконання силовими методами із залученням правоохоронних органів.

Примусове введення т.зв. "черговості богослужінь" позбавляло т.зв. "почерговість" всякого сенсу, оскільки завершувалося ліквідацією de jure однієї з громад, і храм просто передавався єдиній в даному населеному пункті зареєстрованій релігійній громаді, що залишилася, – греко-католицькій. При цьому важливо усвідомити, що оголошена поза законом релігійна громада не зникала: її члени просто позбавлялися можливості задовольняти свої релігійні потреби на законних підставах. У грудні 1992 р. в Львівській області така ситуація була зафіксована в 72 населених пунктах[20].

Цілком закономірно, що законодавча ініціатива щодо застосування частини 3 статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» не могла привести до поліпшення ситуації. З 700 рішень про введення почергового використання храмів було реалізовано менше третини.

Більше 2000 разів в населених пунктах Львівщини зазначалося жорстке протистояння між греко-католиками і православними; в Львівський обласний відділ у справах релігій надійшло понад 800 звернень з майнових питань; десятки православних громад були зняті з реєстрації (попросту кажучи, скасовані).

Нерідко приймалося рішення про передачу храмів греко-католикам у населених пунктах, в яких більше 70% жителів були православними. Наприклад, в селі Нагачів Яворівського району 1000 сімей православних, і тільки 200 сімей греко-католиків. Храм в результаті переданий греко-католикам.

У селі Голосковичі Бродівського району 3000 сімей – православні та 7 сімей – греко-католики. Храм передано греко-католикам.

У селі Глібович Перемишлянського району, де православна громада налічує 450 осіб, а греко-католицька 60 осіб, місцева церква рішенням обласної адміністрації була передана греко-католицькій громаді. 3 серпня 1995 роки без відома сільської ради судовий виконавець зробив спробу реалізувати рішення влади. У результаті в селі було припинено сільськогосподарські роботи, зірвано збирання врожаю. Лише завдяки своєчасному втручанню депутатів сільради вдалося уникнути кровопролиття.

16 червня 1995 в селі Розсохи Старосамбірського району, в якому проживають 70% жителів православного віросповідання, «передача» храму супроводжувалася застосуванням по відношенню до місцевих жителів, серед яких були діти, заходів фізичного впливу та сльозоточивого газу. Сталося зіткнення між представниками правоохоронних органів і жителями села. За даним фактом була порушена кримінальна справа.

У селі Воютичі Старосамбірського району для виконання постанови обласної адміністрації про передачу церкви греко-католицькій громаді загони співробітників правоохоронних органів використовувалися дев'ять разів, загальною чисельністю 472 людини, в тому числі загін спеціального призначення «Беркут», але почергове використання місцевої церкви через опір жителів села залишилася нереалізованою.

Всього в 1995 році для силового звільнення храмів від громадян православного віросповідання було задіяно понад 2000 працівників правоохоронних органів і загонів особливого призначення, вони витратили 14 тисяч людино-днів, що забезпечило б Львову перекриття 40 патрульно-постових маршрутів протягом трьох місяців. Витрачено 24 мільярди купоно-карбованців[21].

Проте план витіснення православних з Галичини за допомогою нав'язування їм т.зв. "почергового користування" храмами провалився. У 1999 р. 70% судових рішень щодо користування храмами залишалися невиконаними. Ситуація в 446 населених пунктах була визначена як «гостра». Причому в 158 з них спостерігалося відкрите протистояння між церковними громадами. 85% всіх населених пунктів з гострою релігійною ситуацією - це міста і села, де існував конфлікт між православними і греко-католиками. Серед них:

  • 23 селища на Закарпатті, в 17 з яких ситуація була визначена як «дуже гостра»;
  • 79 – на Тернопільщині (дуже гостра – в 11);
  • 157 – на Івано-Франківщині;
  • 125 – на Львівщині.

У більшості населених пунктів православні – переважно віруючі УАПЦ і УПЦ-КП – утримували храми і не допускали туди греко-католиків. У 2002 р. Держкомрелігій повідомляє про «певну напруженість» в 97 населених пунктах (Тернопільська область – 28, Львівська – 22, Івано-Франківська – 19, Чернівецька – 10, Закарпатська – 13, Волинська – 1)[22].

Мав  пройти деякий час, щоб кардинал Мирослав Іоан (Любачівський) зауважив, що «насправді в західній Україні ми тепер змирилися з тим, що в багатьох випадках історично греко-католицькі церкви сьогодні стали православними»[23].

Розгром трьох православних єпархій в Галичині і бурхливе зростання структур розкольницьких УАПЦ і УПЦ-КП парадоксальним чином сприяли збереженню і розвитку православно-католицького діалогу.

Руській Православній Церкві стало набагато комфортніше взаємодіяти з Ватиканом в умовах заміни суб'єктів конфлікту: вже не УГКЦ протистоїть РПЦ і її самокерованій частині – УПЦ, а самопроголошені і неканонічні УАПЦ і з 1992 р. – УПЦ-КП.

«Відразу погодимося, – пише співробітник Відділу Зовнішніх Церковних Зносин Московської Патріархії, – що такого конфлікту, з побиттям православних, насильницьким захопленням храмів і погрозами дійсно немає. Все, що було тоді захоплено, так і утримується, православних успішно маргіналізували, тому причин для конфлікту немає. Все тихо і спокійно»[24].

Керівництву УГКЦ теж було зручніше мати справу з трьома православними церквами, дві з яких – головні суб'єкти конфлікту УАПЦ і УПЦ-КП були визнані повнотою Православ'я, та до того ж ще й гостро змагаються між собою.

23 серпня 2011 р. очільник УГКЦ Святослав (Шевчук) навіть наніс візит митрополиту Володимиру (Сабодану) в Києво-Печерській лаврі.

Але в дійсності у Католицької церкви немає і не може бути іншої стратегії щодо Православ'я, крім стратегії поглинання. 18 жовтня 2017 року греко-католиками було захоплено Благовіщенський храм УПЦ МП в місті Коломия Івано-Франківської області. Громада УПЦ МП з 1992 року постійно здійснювала богослужіння в цьому пам'ятнику архітектури, переданому їй владою саме тому, що храм з часу його заснування був православним. Ця старовинна церква була побудована в 1587 році, за 113 років до того, як у Галичині була введена церковна унія з Римом. Слів засудження з приводу цього акту беззаконня не прозвучало ні від т.зв. "патріарха" Святослава (Шевчука), ні від Коломийського єпископа Василя (Івасюка). Голова комісії УГКЦ задля покращення міжконфесійного діалогу священик Ігор Шабан так пояснив те, що сталося: «Протягом кількох місяців віруючі УПЦ і УГКЦ по черзі молилися біля стін церкви, поки в один з днів не виявили, що вона відкрита. Першими це побачили греко-католики і просто зайшли в храм, «що було розцінено в Московському Патріархаті як захоплення храму»[25].

22 жовтня 2017 греко-католицькі радикали на чолі зі священиками не пустили православних віруючих Благовіщенського храму міста Коломиї в огорожу їх храму для молебню. І знову було застосовано насильство, деяких людей били ногами. Особливу агресивність проявив священик УГКЦ Микола Мединський, який особисто бив і ображав прихожан. На питання, на якій підставі греко-католики захопили храм, побудований православними більш ніж за 100 років до введення унії в Галичині, католицький священик відповів прямо і відверто: «Це біомаса! Ми не будемо кидати перли перед божої і української правди московським свиням під ноги. Ми у вас не забираємо цю, ми у вас заберемо всі! Ми вас випремо з нашої землі і з Києво-Печерської Лаври»[26].

Журналіста Сергія Назарчука такий розвиток подій не здивував: «Заяви двох представників вищих кіл УГКЦ показують, що уніати в реальності не збираються йти на примирення з православними. Це просто спроба відбілити свій імідж, неабияк зіпсований безчинствами уніатського духовенства в Коломиї. Нагадаю, що там була і загроза віруючим УПЦ автоматом Калашникова, і обіцянка перерізати їм горло, і особиста участь священиків УГКЦ в побитті православних». Безумовно, греко-католики будуть продовжувати забирати храми у православних, причому не тільки у УПЦ МП. Нещодавно священик УГКЦ Михайло Забанджа оприлюднив список з 110 храмів, які уніати мають намір відібрати в Тернопільській області[27]. Заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ протоієрей Микола Данилевич так оцінив екуменічний аспект події: «Гріш ціна всім цим розмовам про християнську єдність, про спілкування між православними і греко-католиками, про єдину помісну Церкву, про Київську Церкву і т. д. Ці ідеї і до того сприймалися досить стримано, а тепер все це Коломия помножила на нуль».

В останні роки приріст кількості зареєстрованих греко-католицьких громад становить 10-13 на рік. У той же час в шістнадцяти духовних школах УГКЦ тільки на стаціонарі навчається понад 2000 студентів. При цьому вже півтора десятиліття в Галичині ніхто не чув про появу священицької вакансії. Молоді греко-католицькі священики змушені їхати в східні області. За минулі 30 років у тих областях України, де раніше були відсутні уніатські громади, було відкрито дві єпархії: у Кам'янці-Подільському та Києві і п'ять екзархатів: Волинський, Харківський, Донецький, Одеський і Кримський, а також 300 нових греко-католицьких парафій. Покійний кардинал Любомир (Гузар) завжди заявляв, що греко-католики повинні «зі свого боку зробити все, щоб переконати православних, що ми не є їх ворогами і не хочемо рости за їх рахунок»[28]. Нинішній глава українських греко-католиків публічно стверджує те ж саме: «Наша присутність на цій території не є прозелітизмом. Ми йдемо до своїх. Це право кожного вірного – мати свого пастиря»[29]. Єпископ Андрій (Сапеляк), який свого часу був секретарем Синоду єпископів УГКЦ, більш відвертий. В одному з інтерв'ю він, розмірковуючи про те, скільки саме православних в Україні «все ще вагається», підраховував, що в разі офіційного проголошення папою Києво-Галицького патріархату для греко-католиків 30% православних схилилося б в сторону УГКЦ[30].

Саме це мав на меті переслідував т.зв. "патріарх" Святослав (Шевчук), анонсуючи всеукраїнське паломництво і уніатську літургію в древній Софії Київській 7 квітня 2019 року.

На сьогоднішній день в Галичині кількість православних парафій трьох конфесій становить 2039, а греко-католицьких – 2994. Всього УГКЦ об'єднує 3323 діючі громади, з яких 274 місіонерські, що знаходяться за межами західної України. Ще 338 парафій належать до незалежної Мукачівської уніатської єпархії в Закарпатській області.

 

Протоієрей Ростислав Ярема

 



[1]Великодня ніч: стало відомо, скільки українців  взяло участь у богослужіннях https://www.5.ua/suspilstvo/velykodnia-nich-stalo-vidomo-skilky-ukraintsiv-vzialy-uchast-u-bohosluzhinniakh-143341.html

 

[2]Павлов С.  О современном состоянии Русской Православной Церкви // Социологические исследования. 1987. № 4. С. 42. 

[3]Єленський В. Релігія і «перебудова» Людина і світ, 2000 № 11-12 С.11-21.

[4]Височан М. «Завершився хресний хід», Червона Долина, 31 серпня 1989.

[5]Єленський В. Указанное сочинение.

[6]Российский государственный архив социально-политической истории, ф. 89, пер. 8, док. 41.  

[7]Borecki P. Наnba i wstyd // Przegląd Prawosławny № 7 (397) С. 5-10.

[8]Карлов Ю.Е. Миссия в Ватикан. // М.: Международные отношения. 2004. С. 146. 

[9]Спокiй над Львовом // Мета. 1995. 13 лютого.

[10]Факти насильницьких дій уніатів з 28 жовтня 1989 до теперішнього часу // Російський державний архів соціально-політичної історії, ф. 89, пров. 8, док. 41.

[11]Митроп. Мечислав Мокшицький: «Російська культура не чужа українському народові». http://gaudete.ru/mokrzycki

[12]Деякі роздуми про унію: Вісник прес-служби УПЦ // Україна православна. 2011. 1 травня.

[13]Іларіон (Алфеєв), єпископ Подільський. Руська Православна Церква - це не тільки Церква Росії // Православ'я в Україні. 2004.

[14]Документи про наявність та діяльність уніатів, покутників, бувших монахів і монахинь (інформації, довідки, списки) за 1987 рік, ДАІФО, ф. Р388, оп. 2, спр.211, арк. 4142.

[15]Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГОУ). Ф. 1, оп. 25, спр. 3143, арк. 41; спр. 3330, арк. 9-20; арк. 27.

[16]Бондаренко В. Розвиток та інституалізація конфесійної мережі в Україні як вияв релігійної свободи // Релігійна свобода № 5 Київ, 2001 С.

[17]ЦДАВОВУ. – Ф. 5253. – Оп. 2. – Спр. 273 / Доповідна записка на виконання доручення Президента України Л.Д. Кучми від 17.11.95 р. – 112 арк.

[18]№ 18 Назарчук В. Блаженні миротворці // Робітнича газета. - 1998. - 26 лютого.

[19]Конфесiйна карта Львiвщини. Iнформацiйно-статистичний довiдник. Львiв, 1997. С. 13.

[20]Васьковський В. «Гарячi точки»: стан справ i шляхи врегулювання // Людина i свiт. 1997. № 10. С. 31-32.

[21]Марковська Н. С. Український Ольстер // Вибір. 1996. № 1-2. С. 109 - 111.

[22]Новиченко М. «Гарячі точки»: проблема та ïï врегулювання // Людина i свiт. 2002. № 9. С. 50.

[23]Кардинал Любачівський: «Якщо Ісус може прощати і любити, то і я можу це робити» // Київські відомості, 1995. 10 червня.

[24]Вижанов Ігор. Перспективи міжцерковних відносин // НГ-релігії. 2001 р 14 лютого.

[25]Захоплення храму в Коломиї: хронологія беззаконня і цинізму. https://spzh.news/ru/zashhita-very/47944-zakhvat-khrama-v-kolomye-khronologiya-bezzakoniya-i-tsinizma.

[26]Коломийський бандитизм. Ми говоримо уніати - маємо на увазі рейдери. www.youtube.com/watch?v=AzhfJojQ4fs

[27]В УГКЦ заявили про намір після УПЦ забрати також храми автокефалів і УПЦ-КП. https://religions.unian.ua/religinossociety/2203144-v-ugkts-zayavili-pro-namir-pislya-upts-zabrati-takoj-hrami-avtokefaliv-i-upts-kp.htmlhttps

[28]Єпископ Любомир (Гузар): «Подiл Церкви – це результат людського грiха» // Украïна. Європа. Свiт. 1998 р. 17-23 сiчня.

[29]Глава УГКЦ відкидає звинувачення представника УПЦ МП у перетягуванні віруючих до своєї конфесії. http://news.ugcc.ua/news/glava_ugkts_v%D1%96dkidaie_zvinuvachennya_predstavnika_upts_mp_u_peretyaguvann%D1%96_v%D1%96ruyuchih_do_svoiei_konfes%D1%96i_61860.html

[30]Владика Андрiй (Сапеляк) розповiдає про Синод УГКЦ // Агенцiя релiгiйноï iнформацiï. 1995. № 49. С. 24.

Саме це мав на меті переслідував т.зв. "патріарх" Святослав (Шевчук), анонсуючи всеукраїнське паломництво і уніатську літургію в древній Софії Київській 7 квітня 2019 року.

На сьогоднішній день в Галичині кількість православних парафій трьох конфесій становить 2039, а греко-католицьких – 2994. Всього УГКЦ об'єднує 3323 діючі громади, з яких 274 місіонерські, що знаходяться за межами західної України. Ще 338 парафій належать до незалежної Мукачівської уніатської єпархії в Закарпатській області.

 

Протоієрей Ростислав Ярема

 

Анонси статтей

123

27/4/2019

On the question of the canonical ordination of Makariy Maletych

The key issue in the discussion of the so-called “Orthodox Church of Ukraine” (hereinafter OCU) was and remains the question of apostolic succession of the “hierarchs” of the schismatic denominations of Ukraine, recognized by the Ecumenical Patriarchate and lastly received “in their existing ranks”.
детальніше...>>

27/4/2019

До питання про канонічність хіротонії Миколи (Макарія) Малетича

Ключовим питанням у дискусії про так звану «Православну церкву України» (далі ПЦУ) було і залишається питання Апостольської наступності «ієрархів» основних розкольницьких деномінацій України,
детальніше...>>

27/3/2019

Міжконфесійні конфлікти в Україні в 20-21 століттях

Згідно даних опитування Центру імені В. Разумкова, проведеного 23-28 березня 2018 року, Церква є найавторитетнішим громадським інститутом в Україні. Їй довіряють 57% громадян, які взяли участь в опитуванні.
детальніше...>>

27/3/2019

Interconfessional Conflicts in Ukraine during the 20th to 21st Centuries

In accordance with a survey conducted from March 23rd to the 28th by the V. Razumkov center, the Church constitutes the most authoritative public institution in Ukraine. She is “trusted” by 57% of the citizens who took part in the survey. At the same time,
детальніше...>>

27/2/2019

Про схему Церковних розколів в Україні

Створена мною схема церковних розколів є спробою відобразити ситуацію з розкольницькими рухами в Україні у відомому нам «Дереві церковних розколів».
детальніше...>>

© 2010-2019 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.