ГОЛОВНА Новини ПРО ПРОЕКТ РЕДАКЦIЯ КОНТАКТИ 
Почтовая форма Карта сайта РУС

Архів матеріалів:

Жовтень 2017 р.
ПнВтСрЧтПтСбНд
2526272829301
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
303112345

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru
Фонд «Православный Крым»

Нашi банери:

Iнтерв'ю Святішого Патріарха Кирила

7/11/2013

Святіший Патріарх Кирил: «Важливо бути вдячними нащадками ...»

4 листопада відкрилася XII виставка-форум «Православна Русь — до Дня народної єдності». Цього року вона присвячена 400-річчю Дому Романових. Якою є роль династії Романових в історії Росії? Як ставитися до яскравих, але неоднозначних з точки зору віруючих представників цієї династії? У чому полягає подвиг останнього російського імператора і його родини? На ці питання в інтерв'ю журналу «Фома» відповів Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

— Ваша Святосте, що найважливіше в тій даті, яку ми відзначаємо?

— Гадаю, що звернення до православної віри як основи життя. Династія Романових була покликана на царство після подолання Cмути, страшного розорення руської землі внутрішніми усобицями та іноземними вторгненнями, коли державу й країну довелося відновлювати з руїн. Але, попри все страшне спустошення, яке принесла Cмута, зберігався фундамент і джерело народного життя — православна віра. Саме віра дала людям можливість вистояти й вигнати загарбників, саме віра стояла за тією національною злагодою, яку було виражено в рішенні Земського Собору 1613 року обрати Михайла Федоровича Романова на всеросійський престол.

Тому що за рішенням поставити свої приватні інтереси, особисті чи групові, на друге місце, завжди стоїть свідомість спільності, яка перекриває всі станові, регіональні, кланові або сімейні розділення. І в історії Росії це саме православна віра. Люди згадали, що насамперед вони — православні, і ця свідомість дала їм можливість здійснити діяння воістину епічних масштабів.

— А якими Вам бачаться результати цього рішення?

— Бувають ключові, переломні моменти в історії країни або всього світу. Для нашої цивілізації це, насамперед, Хрещення Русі. А на друге місце можна поставити подолання Смути та воцаріння дому Романових, тому що Росія залишалася останньою православною державою, що зберігала державну незалежність. Країна, здавалося, приречена на зникнення, народ, на який, мабуть, чекало зникнення з лиця землі, поневолення, а потім і поглинення сильнішими, розвиненими, войовничими сусідами, відстояв свою незалежність і відтворив державу, що стала згодом, за триста років правління Романових, однією з найбільших світових держав.

Після завершення Смути та обрання Михайла Федоровича на царство, а в особливості з приходом до влади государя Олексія Михайловича Росія отримала друге дихання, відбувся величезний, колосальний розвиток національного життя, економіки, державного будівництва, освоєння нових земель. Величезні сили, які жили в нашому народі, розгорнулися, і Московщина перетворилася на велику державу від моря і до моря, від океану до океану, з квітучою культурою та економікою, що бурхливо розвивається.

Із звичайної мононаціональної держави з невеликою присутністю інослав'я та інших етносів Росія перетворилася на величезну сім'ю народів, з'єднану народом руським і вірою православною. Сім'ю, в якій люди різних релігій і національностей відчували себе благополучно.

І ще — не було жодного царя, який би розтринькував землі; царі землі збирали. Ототожнюючи себе зі своєю країною і своїм народом, вони намагалися множити ввірене їм Богом надбання. І народ відповідав їм глибокою відданістю, яка не раз виявлялася в роки випробувань.

— Але чи варто ідеалізувати Романових? Чи все було так добре?

— Звичайно, ми маємо тверезо дивитися на нашу історію. Люди, які творили її, не були бездоганні. У кожної людини, тим більше у правителя, є плюси й мінуси, які оцінюють сучасники й нащадки, а історики ретельно досліджують у своїх наукових працях, що людина зробила доброго, де вчинила правильно, а в чому помилилася. Те ж саме робиться і відносно будь-якого представника 400-річної династії Романових.

Але тут мені хотілося б чітко розділити два можливих підходи до історії. Існує тверезий, зважений підхід — що відбулося насправді, і які уроки ми можемо винести з цього. І існує підхід ідеологізований, для якого будь-які історичні відомості цікаві лише остільки, оскільки їх можна пристосувати до просування певних заздалегідь прийнятих ідеологічних постулатів. Багато хто з нас пам'ятає часи, коли про епоху Романових в історії Росії було прийнято говорити не інакше, як про «клятий царизм», «тюрму народів», «свинцеві мерзоти» від яких нас, нібито, врятувала революція. У дійсності, якщо порівнювати державну діяльність царів з діяльністю тих, хто потім зруйнував велику Росію, розірвав її, з діяльністю тих, хто у XX столітті завдав величезних збитків загальнонаціональним інтересам, то, безперечно, особистості царів із династії Романових видаються нам високим і чудовим зразком піклування про державу й про народ.

Негативний, більшовицький за походженням погляд на історію Росії підхоплюється тими, кого не влаштовує історична і, насамперед, духовна ідентичність нашої країни, хто хотів би представити всю її історію як низку провалів і злочинів, так, щоб нинішнє покоління, особливо молоді люди, не відчували ні гордості за своїх предків, ні вдячності за свою спадщину, ні почуття обов'язку щодо сучасників і нащадків. Але ж без вдячності до того доброго, що було в минулому, усвідомлення своєї спільності з предками й нащадками здорове суспільство є неможливим.

Буває також інша помилка — люди, що абсолютно справедливо відкидають такий підхід, впадають у нестримну ідеалізацію цього періоду нашої історії. Це теж невірно — ми не повинні пропускати уроків історії, у тому числі, її гірких уроків.

— Тобто, ми повинні відкинути обидва ці підходи — і той, що «очорняє», і той, що «ідеалізує»?

— Гадаю, ми повинні шукати правду — і історичну, і моральну. Коли ми оцінюємо діяльність государя і будь-якого масштабного державного діяча, то ми ж насамперед дивимося на результати: що було зроблено для країни, для народу, для розвитку суспільства; але особисті якості часто перебувають у тіні.

Варто відзначити, що серед Романових не було жодного святого, крім останнього царя, який був прославлений в лику святих не як державний діяч, не як полководець, не як політичний лідер, а як страстотерпець. Тому, говорячи про династію Романових, ми не повинні забувати і про те загальнокультурне тло, на якому розвивалася їх діяльність. І от у цьому загальнокультурному тлі не все було гаразд. Ми знаємо, наскільки згубним був вплив багато чого на життя нашого народу у XVIII столітті - безперечно, за попусканням тих же государів, які самі опинялися захопленими духом цього часу. Були проблеми і в столітті XIX. Тому, попри всю повагу, яку Церква завжди мала до державної влади згідно з євангельськими наказами, слід зазначити, що існувала певна дистанція між духовним життям народу і духовним життям нашої аристократії.

Іноді зверху, силою, робилися спроби нав'язати Росії неорганічні для неї встановлення, спосіб мислення та культури, який здавався частині аристократії «європейським» і «прогресивним».

Тому буває важко давати якісь однозначні оцінки. Візьмемо, наприклад, таку велику постать, як Петро I. Його заслуги як правителя не піддаються сумнівам — завдяки його перемозі в Північній Війні Росія вийшла на світову арену сильною, незалежною державою, він зміцнив армію, флот, розвивав промисловість і торгівлю...

Але Петро I, озираючись на протестантські країни північної Європи, імпортував модель церковно-державних відносин, що склалася на Заході в епоху Реформації, коли Церкву було підпорядковано світській владі, зроблено частиною державного механізму. До речі, згодом революція, можливо, тому так сильно вдарила по Церкві, що у свідомості багатьох людей Церква ототожнювалася з владою, сприймалася як її інструмент... За часів Петра Патріаршество було ліквідовано, Православна Церква стала «відомством православного сповідання».

Петро ввів у Росії те, що їй не було властиво, — він ввів модель західноєвропейського абсолютизму. Такого в Росії ще не було. Влада руського царя завжди врівноважувалася — боярською думою, Церквою. Люди могли сказати цареві: ти не правий. У народу через певні способи вираження громадської думки була така можливість.

Я знаю, що в нашому російському суспільстві існує певний особливий пієтет щодо Петра I. Я не заперечую багато чого з того, що Петро зробив. Але він зробив і дещо дуже небезпечне для країни: прищепив на наш, загалом, не схильний до цього грунт культурну основу західного абсолютизму. І Церква втратила свою незалежність. А потім, коли сталася революція, йшлося вже не про модель церковно-державних стосунків, не про незалежність Церкви, а про виживання.

— Але ж Петро відкрив Росію для Європейського просвітництва...

— Це не зовсім так. Крім того, в деяких відносинах росіяни виявляли куди більшу освіченість. Згадаймо, наприклад, государя Олександра I, переможця Наполеона. Коли французькі війська, що несли на Русь «просвітництво й передові ідеї», перебували в Москві, вони руйнували все, що могли, оскверняли храми, і навіть, ідучи, підірвали Московський Кремль.

І ось, увійшовши до Парижа, великодушний государ імператор Олександр наказав нічого не чіпати, нічого не руйнувати в столиці Франції, не мститися. Тому його зустрічали з радістю, як визволителя.

Або згадаємо реформи імператора Олександра II. Приблизно в ті ж роки скасували рабство в США — і як: зі спустошливою громадянською війною, з морем крові. А в Росії дуже глибокі, докорінні перетворення пройшли мирно. Однією з причин цього було те, що государ орієнтувався на національну традицію. Модернізація національного масштабу не була пов'язана з механічним копіюванням чужого досвіду державного управління, соціального устрою та технічного оснащення, але здійснювалася з опорою на моральні норми, духовну й культурну традицію народу. Це був вдалий досвід гармонізації новаторства і традиції, державницького мислення та повної відданості промислу Божому.

І цей государ був убитий терористами — так вже тоді проявилося протистояння між тими, хто шукав продуманих реформ, які б органічно виростали з усього попереднього досвіду країни, і тими, хто хотів різкого перевороту, розриву з історичною Росією.

— Правління династії Романових завершилося страшною катастрофою, останнього імператора було злочинно вбито разом з його сім'єю... Як би Ви охарактеризували особистість Миколая II?

— Миколай II багато зробив для Росії; за час його царювання значно зріс рівень добробуту людей, значною мірою було вирішене земельне питання, як відомо, ключове для Росії, з'явилися заможні селяни, стрімко розвивалася промисловість і залізничний транспорт, почали з'являтися висококваліфіковані заможні робітники, поширювалися освіта, наука, модернізувалася армія. Звичайно, були помилки й прорахунки в державному керівництві, що визнавав пізніше і сам государ...

Але, говорячи про царя-страстотерпця, ми насамперед згадуємо його кончину, яка була відзначена великою мужністю, здатністю не озлобитися навіть у ту мить, коли його вели на страту. Своєю смертю государ засвідчив ту силу духу, яку мав і яка для всіх нас є прикладом. І тому цар і сім'я його прославлені в лику страстотерпців, тобто тих, хто гідно зустрічає страх смерті, як і тих, хто гідно здатний зустріти будь-які життєві негаразди. Подібно святому Іову Багатостраждальному, в день пам'яті якого государ народився, Государ і його сім'я показали приклад сповідання віри перед лицем страждань.

Царська сім'я зберегла віру й відданість Господу. Ніякого нарікання — ні на Бога, ні на гонителів. Те, що ми знаємо про останні дні життя цієї сім'ї, вражає дійсно християнським ставленням до скорбот, до образ і до смерті. Вони простили своїх гонителів і вбивць. У підвалі Іпатіївського будинку вони повинні були піти в небуття, про них ніхто не повинен був згадувати, тому навіть прах їх хотіли знищити. Але переформатувати Росію під вимоги революційної ідеології не вийшло, хоча результати такої спроби виявилися просто страшними.

І сьогодні від нас іноді хочуть, щоб ми розірвали зв'язок із нашим минулим заради чиїхось уявлень про світле майбутнє. Але ми вже знаємо, що всі обіцянки світлого майбутнього, яке треба купити ціною зречення від минулого, обертаються часом трагедією. Тому нам так важливо бути вдячними нащадками, пам'ятати йі шанувати наших предків — у тому числі наших государів з династії Романових.

«Фома»/Патріархія.ru

/ Патріарх.ua /

Анонси iнтерв'ю

7/11/2013

Святіший Патріарх Кирил: «Важливо бути вдячними нащадками ...»

4 листопада відкрилася XII виставка-форум «Православна Русь — до Дня народної єдності». Цього року вона присвячена 400-річчю Дому Романових. Якою є роль династії Романових в історії Росії? Як ставитися до яскравих, але неоднозначних з точки зору віруючих представників цієї династії? У чому полягає подвиг останнього російського імператора і його родини? На ці питання в інтерв'ю журналу «Фома» відповів Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.
детальніше...>>

1/9/2013

Зустріч Святішого Патріарха Кирила зі студентами вищих навчальних закладів Смоленської області. Відповіді на питання

31 серпня 2013 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил відвідав Смоленський державний університет. Предстоятель виступив перед студентами вищих навчальних закладів Смоленської області, а потім відповів на запитання присутніх.
детальніше...>>

27/7/2013

«Слово пастиря». Випуск від 27 липня 2013 року

У черговому випуску авторської програми «Слово пастиря», що вийшов в ефір 27 липня 2013 року, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил міркує про те, яку роль відіграло прийняття Православ'я в історії східнослов'янських країн.
детальніше...>>

25/7/2013

Стенограма зустрічі Президента Росії В.В. Путіна з Предстоятелями та представниками Помісних Православних Церков

25 липня 2013 року у Великому Кремлівському палаці Президент Російської Федерації В.В. Путін зустрівся зі Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом,
детальніше...>>

27/5/2013

Стенограма зустрічі Президента Росії В.В. Путіна з Блаженнішим Патріархом Єрусалимським Феофілом і Святішим Патріархом Кирилом

27 травня 2013 року Президент Російської Федерації В.В. Путін прийняв у резиденції в Сочі Блаженнішого Патріарха Єрусалимського і всієї Палестини Феофіла III і Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила.
детальніше...>>

© 2010-2017 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.