ГОЛОВНА Новини ПРО ПРОЕКТ РЕДАКЦIЯ КОНТАКТИ 
Почтовая форма Карта сайта РУС

Архів матеріалів:

Вересень 2018 р.
ПнВтСрЧтПтСбНд
272829303112
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
1234567

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Нашi банери:

Візити Святішого Патріарха Кирила в Україну

Слово Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила на зустрічі з громадськістю Одеси

22 липня 2010 року під час перебування Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Одеській єпархії в приміщенні Національного академічного театру опери і балету відбулася зустріч Святішого Владики з громадськістю Одеси та інших міст України.

Предстоятель Руської Церкви звернувся до присутніх з промовою.

Для мене велика честь звернутися до громадськості Одеси і представників інших міст і сіл України в цьому історичному залі одного з найкращих театрів у Європі.

Я дуже радий відвідати Одесу. Це дійсно унікальне місто, сформоване культурою різних народів; в його житті присутні і українська, і російська, і єврейська, і грецька, і молдавська культури. І ось що дивно: при цьому Одеса не здається еклектичним містом. Цілком очевидно, що архітектурно вона не витримана в одному стилі, що були різні впливи, які сформували архітектурний і культурний вигляд Одеси, але всі ці елементи знаходяться у певній гармонії, певній урівноваженості. Місто має своє обличчя.

Одеса — портове місто, а що таке порт? Це місце, куди люди приїжджають, привозять свої вантажі або відвозять їх. Порт — це символ відкритості, своєрідні двері, які завжди відкриті. Це накладає відбиток як на місто, так і на його мешканців. Існує зовсім особлива одеська атмосфера, і її відчуває кожен, хто відвідує це місто. І, можливо, саме в Одесі слід поговорити про взаємозв’язок та співвідношення національного та універсального, місцевого та вселенського, тимчасового та вічного.

Я хотів би запропонувати вам деякі міркування з цієї теми, тому що мені доводиться часто замислюватися про співвідношення між цими реальностями. Більш того, цілком очевидно, що кордони між національним та універсальним, місцевим та вселенським, тимчасовим та вічним дуже часто позначені конфліктами; дуже часто це не мирні кордони, дуже часто співвідношення цих реальностей розділяє людей, дає хід різним силам, руйнує людські долі, провокує в тому числі й криваві конфлікти. Від того як люди вирішують завдання, пов'язані зі співвідношенням цих компонентів, багато в чому залежить їх благополуччя, устрій суспільства, а в нашому світі, що стає все більш глобалізованим, можливо, від цього залежить майбутнє всієї людської цивілізації.

Повернемося до Одеси. Це багатокультурне місто, і тут представлені різні конфесії, але разом з тим стрижнева основа Одеси при всій її багатокультурності черпає свої сили і спирається на потужний культурний пласт, що заглиблюється в руську старовину, Київську Русь.

Коли ми говоримо про співвідношення універсального і національного, виникає питання: чи передбачає таке людське співжиття наявність певної базисної основи спільного буття, чи передбачається наявність певної несучої конструкції в цьому національному фундаменті? Я глибоко переконаний в тому, що будь-яке різноманіття має спиратися на спільний фундамент, на певну спільну скелю, несучу конструкцію, яка підтримувала б життя багатьох людей, що мають різні погляди і різні переконання. І якщо ми говоримо, що Одеса має опору в великій традиції Київської Русі, ми маємо на увазі те, що визначало обличчя нашого народу протягом століть: духовну традицію, традицію Православ'я.

Мені здається, що Православ'я і є такою несучою конструкцією. Хтось, хто не належить до Православної Церкві, скаже: «Ну як же це так? Ну, я, скажімо, іудей, яке до мене має відношення Православ'я?» Або про це запитає мусульманин. Невіруюча людина, вихована в роки атеїзму, теж з подивом скаже: «При чому тут Православ'я, про що таке Патріарх говорить? Якщо вже культура багатонаціональна, якщо існує багатонаціональна реальність, то й спирається вона на різні опори». Однак навіть у найбільш багатонаціональному суспільстві ніколи не буває абсолютної рівності з точки зору питомої ваги тієї або іншої культури. У будь-якому суспільстві, навіть у тому, який конституційно, законодавчо проголошує себе багатонаціональним, завжди присутня домінуюча культура. Якщо, припустимо, хтось скаже, що у Сполучених Штатах цього немає, то я легко спростую його докази, оскільки там домінуючою є англо-саксонська культура — і в сфері мислення, і в сфері дискусії, наукового пошуку, міжособистісних і суспільних відносин. Якщо ви приїдете до Нью-Йорка, то побачите єврейський Нью-Йорк, італійський Нью-Йорк, китайський Нью-Йорк, проте при цьому зберігається англо-саксонська культурна домінанта.

Якщо говорити про багатокультурний, багатонаціональний світі не тільки Одеси, але і — ширше — країн, які ми сьогодні представляємо, то слід зазначити, що такою культурної домінантою, головною опорою, несучою конструкцією є культура, що сформована православною вірою. Я не кажу про те, що інституційно Церква це сформувала, але про те, що це було сформовано християнською етикою, яка в нашій православній традиції набула особливих акцентів.

Саме ці акценти і відрізняють образ православного християнина від інших образів і моделей поведінки людей, які теж, можливо, пов'язують себе із християнською мораллю. Іншими словами, це наша самобутня християнська православна мораль. Вона формувала систему цінностей нашого народу, його світовідчуття. Вона формувала способи міжособистісних і суспільних відносин і форми цих відносин. І незалежно від того, чи є людина православною чи ні, чи належить вона до росіян, українців чи до інших національностей, — перебуваючи у цьому культурному контексті, вона опиняється під впливом цієї величезної духовної сили.

Я колись спілкувався із російськими баптистами, ми з ними розмовляли про одне, про друге, про третє. Потім я не витримав і кажу: «Слухайте, браття. Ви якісь аж надто православні баптисти. Щось ви про все говорите, як ми, православні». Один з них сказав: «А як же може бути інакше? Ми ж у православній країні». І це дійсно так. Баптисти залишаються баптистами, у них своя доктрина, своє протестантське богослов'я, але вони не можуть себе вилучити з цього загального потоку історичного життя. І тому дуже багато речей, які сьогодні розділяють нас, православних, із протестантським світом, розділяють із протестантським світом і баптистів, що живуть у православному середовищі.

Як же вийшло, що в цій потужній православній духовній культурній традиції, яка походить з Київської Русі, сформувалася така багатонаціональна і багатокультурна спільнота? Відповідь на це питання допомагає зрозуміти дуже багато речей. Всупереч політиці і позиції сильних світу цього — як у минулому, так, можливо, і в сьогоденні, — всупереч конкретним політичним замовленням і величезній кількості впливів, що діють на цей наш спільний духовний світ, він продовжує існувати, забезпечуючи мирне життя людей різних національностей та релігій. Це відбувається тому, що головна цінність Православ'я, головна ідея, яку пропонує православний світ в галузі етики, — це доброта, незлостивість, чуйність і жертовність.

Іноді, порівнюючи нас, православних людей, з представниками інших релігій, з представниками меншин, кажуть: «Ви якісь непутящі, неорганізовані, не наполегливі. Ось подивіться, як ця меншість бореться за свої права, які вони цілеспрямовані, які вони добре організовані. А у вас так не виходить, ви якісь слабкі, невмілі, не дуже вдалі». Мабуть, так і сприймається наш національний духовний та етичний ідеал тими, хто не розуміє глибини того, що означає цей православний християнський спосіб життя. Але ж насправді — скажіть, будь ласка, з ким нам легко спілкуватися на рівні особистості, на рівні сім'ї? Не будемо забиратися високо, не будемо говорити про суспільства, про держави — на рівні міжособистісного спілкування, якщо ми бачимо поруч із собою чуйну, незлобиву, доброзичливу, жертовну людину, хіба ми не захочемо з нею спілкуватися? Якщо, наприклад, чоловік бачить таку людину в дружині, він стає люблячим чоловіком, а якщо дружина в чоловікові бачить таку людину, то вона стає люблячою дружиною.

Відбувається зближення, зрощування людей в одне ціле, коли ми поруч із собою бачимо добру людину. А хороша людина — це та, яка нам не дуже заважає, яка на нас не дуже наступає, яка у нас нічого не вириває, але, навпаки, готова поділитися з нами.

Взагалі, сама ідея «віддавати» є протиприродною з точки зору нерелігійного підходу до життя: «Як це віддавати? Адже один раз у житті живеш! Треба брати від життя усе, потрібно добиватися своєї мети. Якщо хтось стає на твоєму шляху, треба прибрати цю людину. Один раз живу, все треба взяти». Але що це означає для людського співжиття, якщо ми навчаємося віддавати? Ми стаємо привабливими для інших.

Чому часто імперські центри втрачали свої імперії? Та тому, що переставали бути привабливими. Коли центр втрачає привабливість, від нього всі відвертаються. А йдуть тільки до того, хто дає, хто розділяє свої ресурси в прямому і переносному значенні цього слова, хто живе життям іншої людини. Це азбука життя, азбука людського щастя.

Багатонаціональні конструкції, які спираються на несучу опору всього нашого історичного життя, виявилися життєздатними тому, що несуча опора була правильною. І кожного разу, коли національну народну самосвідомість, нашу віру, нашу мораль намагалися переформатувати — або під впливом раціональних ідей, які зазвичай були імпортовані, або через владу і силу, — тоді все й руйнувалося.

У нашому національному бутті — не слабкість, як це видається багатьом стороннім спостерігачам, а сила. Візьміть образи святих угодників Божих — де там нахрапистість, де спроби підібрати все під себе, обкрасти людину, обібрати її, експлуатувати в ім'я своїх власних цілей? Ми знаходимо в них прямо протилежне: людина віддає себе іншій людині, і тоді союз цих людей стає незламним.

Міжнаціональна, міжрелігійна гармонія — це завдання універсальне, а не місцеве, і жити разом у світі, що роздирається протиріччями, військовими конфліктами, дуже важко. Особливо це актуально зараз, в епоху глобалізації. Світ стає вузьким, ми всі живемо нібито в одному помешканні. Якщо людство не навчиться жити так, щоб кожна людина потребувала іншої, якщо закон любові не буде покладено в основу людського співжиття, жодні людські закони не утримають людей разом. І в глобальному світі це може обернутися страшною катастрофою.

Але які ж існують відповіді на питання про те, як потрібно влаштовувати відносини з іншими, як потрібно будувати відносини між націями, народами, державами, окремими людьми? Сьогодні існує дві «світські» відповіді. На мій погляд, обидві відповіді помилкові і навіть небезпечні. Перша з них — це відповідь націоналізму. Націоналізм як явище існує в будь-якій країні — завжди є люди, які вважають, що благо свого власного народу потрібно будувати, ні перед чим не зупиняючись, і якщо творення блага тягне за собою страждання інших, це не відіграє ніякої ролі. Ось чому національна ідентичність, що створюється за допомогою націоналізму, ніколи не буває міцною: якщо ви будуєте благополуччя на неблагополуччі іншої людини, якщо ви працюєте не «за», а «проти», якщо ви дружите з іншими лише для того, щоб дружити «проти ворога», ви примножуєте зло, ви розвиваєте негативну енергетику, яка в першу чергу губитиме сам народ, перетворюючи його на монстра, небезпечного для інших.
Те, що було можливо в минулому, коли люди жили ізольовано у своїх національних, культурних гетто, стає абсолютно неможливим в нинішню епоху, бо такого роду світовідчуття є дійсно нежиттєздатним. Дуже небезпечно і те, що люди, які прийняли таку модель улаштування національного життя, завжди мають потребу в тому, щоб створювати образ ворога, бо якщо ідентичність сформується не «за», а «проти», то потрібно, щоб завжди був хтось, у боротьбі з ким ця ідентичність і має розвиватися. Ну, а тут всі способи хороші: можна створювати образ ворога, можна приписувати людям те, чого вони ніколи не говорили; можна тлумачити факти так, що це тлумачення ніяк не відповідатиме ані логіці фактів, ані намірам людей, які брали участь у тих чи інших подіях; можна просто все спотворювати для того, щоб створити образ ворога, замикаючи людей у вузькі етнічні рамки.

Я вважаю, що це не тільки нежиттєздатний, але й дуже небезпечний підхід, і не лише для відносин між різними національностями, релігіями, країнами, але й для відносин всередині самої громади, якщо вона починає керуватися подібною радикальною націоналістичною ідеєю.

Є й інша «світська» ідея, яка стала вже популярною в деяких країнах. Більш того, вона підтримується законодавчо, і дехто вказує на неї як на модель майбутнього улаштування суспільства. У чому ж полягає ця ідея? Побудову багатокультурного суспільства пропонується здійснювати на нерелігійній основі. Відомо, що релігія у соціологічному плані є дуже важливою складовою самоідентифікації особистості, національної громади і суспільства. І ось прихильники такого мультикультуралізму і говорять, що для того щоб створити атмосферу, сприятливу для всіх культур, потрібно релігійний фактор зробити «невидимим», вилучити його з суспільства і перенести у сферу домашнього побуту, в особистий простір людини, щоб сам цей фактор не турбував тих, хто до нього не має відношення.

І ось ми сьогодні стаємо свідками найнебезпечнішої тенденції, яка іноді призводить до курйозів, а іноді до трагедій. Уявіть собі, для того щоб не образити мусульман, у деяких західноєвропейських країнах зараз забороняють ставити ялинки і прибирати їх різдвяними прикрасами. І коли люди звертаються до влади цих країн і запитують: «Чому ж ви забороняєте ставити ялинку?» — відповідь така: «Ми не можемо ображати людей, які до християнської традиції не мають відношення».

Дивно, в одній з могутніх західних країн забороняли ставити ялинку в одному конкретному місці, посилаючись на багаторелігійність, а мер Єрусалиму з коштів міського бюджету встановлював ялинки для християн. Я запитав одного разу одного мусульманина із Західної Європи: «Скажіть, будь ласка, Вас шокує або ображає святкування Різдва Христового?» Моє питання було викликано тим, що зараз слово «Christmas», яке англійською мовою означає «Різдво», виганяється з ужитку, і в деяких країнах замість слова «Christmas» з'являється незрозуміле, таємниче слово «Xmas». При цьому людям пояснюють, що не можна говорити «Різдво», щоб не образити мусульман або ще кого-небудь. Коли ж я запитую у мусульман, причому правовірних, чи ображає їх, що християни святкують Різдво, то отримую відповідь: «Нас дуже засмутило б, якщо б християни його не святкували».

Так що ж відбувається? Ось Європейський суд приймає рішення про те, що не можна, щоб в італійській школі висіло розп'яття, хоча абсолютна більшість дітей належить до Католицької Церкви і є християнами. Я дуже радий, що цілий ряд європейських країн виступили на підтримку Італії. Я дякую, зокрема, Блаженнішому митрополитові Київському і всієї України Володимиру, який теж звернувся з відповідним листом на підтримку цієї традиції. Як я вже сказав, виступаючи перед українськими журналістами, сьогодні пропонують винести розп'яття з класу, а завтра запропонують спилити хрести з куполів і шпилів — через це ми вже проходили.

Тому побудова багатонаціонального, багаторелігійного суспільства, з якого буде вилучено релігійний компонент, означає формування суспільства атеїстичного, безрелігійного, яке буде готовим лише миритися з фактом існування релігії серед недостатньо освічених своїх членів. Ще раз хочу сказати, що ми через все це вже проходили.

Не можна намагатися збалансувати міжрелігійні, міжкультурні відносини шляхом відмови від релігійної спадщини. До чого це призводить, ми знаємо: разом з вилученням релігії з життя суспільства вилучається моральна складова, люди часто втрачають людське обличчя.

Досить увімкнути телевізор і подивитися фільми, що пропонуються глядачам. Страшно стає, бо з екрану на тебе дивляться герої, що втратили людське обличчя. І ми розуміємо, що якщо люди втрачають здатність відрізняти добро від зла, якщо вони втрачають внутрішній стрижень, то перестають бути людьми. А в суспільстві кіборгів може відбутися все що завгодно, і будь-який привід може підірвати громадський світ, в тому числі і хибно зрозумілі релігійні причини.

І ми вже зараз бачимо, як побудова багатокультурного безбожного світу формує гетто релігійних фанатиків. До них ставляться із засудженням, на них дивляться як на суспільно небезпечні елементи, а вони говорять: «Ми захищаємо свою віру. Ми не хочемо жити у цьому суспільстві, ми з ним не згодні, ми формуємо свою громаду, своє гетто. Приходьте до нас: у нас є пляшки із запалювальною сумішшю. Ми спалимо всі ваші автомобілі, розіб'ємо вітрини, вам мало не буде». І адже це відбувається не у середньовіччі — це відбувається в сучасних цивілізованих країнах, які намагаються збалансувати культури й релігійні традиції, відмовляючись від присутності релігії, віри у суспільному житті людей.

Я запитую самого себе і весь світ: а чи є спосіб гармонізації усіх цих протиріч? І відповідаю: так, є. Зовсім не треба для цього ідеалізувати нашу історію. В історії було всяке, але в ній було ясне свідчення про те, що коли люди жили або намагалися жити за законами любові, бо це є Божественний закон людського співжиття, тоді й гармонізувались усі міжрелігійні та міжнаціональні відносини, тоді світ ставав іншим. Дуже важливо підкреслити: будь-які спроби штучно інтернаціоналізувати людей, підключаючи мультикультурний контекст їх життя і виключаючи при цьому релігію, або, навпаки, будь-які спроби зберігати релігійну та національну ідентичність в рамках гетто, роблячи це гетто ворожим по відношенню до сусідів і до інших, — все це не вирішення питання побудови відносин між різними націями і культурами.

Я добре усвідомлюю, що завтра ж з'являться критики, які по-різному інтерпретуватимуть мої слова, — адже не примусиш кожного мовчати. Але хто скаже, що не треба жити за законом Христовим, тим самим законом, реалізація якого приводила життя людей до гармонії і благополуччя? Коли ж ми відмовлялися від великої моральної традиції, у тому числі традиції, джерелом якої була Київська купіль хрещення, то стикалися із страшними, небезпечними перекосами і в особистому, і в суспільному, і в сімейному житті.

Тепер, мабуть, про найголовніше: що треба робити, якою є роль Церкви? Можливо, Церква теж включиться у полеміку, в боротьбу, піднімаючи прапор якоїсь агресії проти незгодних?

Кожне слово людини, яка називає себе церковною, що позначене злістю і агресією, не є словом церковної людини. Дуже легко розрізняти духів (див. 1 Кор. 12, 10), для цього не потрібно складного аналізу, — потрібно просто уважно послухати, про що говорять люди. І якщо ви чуєте з вуст пастиря, що треба дати бій, піти стіною одні проти інших, зробити, щоб мало не здалося, — це найкраще свідчення, що з вами говорить не пастир. Пастир може сказати тільки одне слово: «Мир усім, нехай між вами буде мир Христовий, навчіться жити один з одним». У цьому величезна виховна роль Церкви. Церква не може бути ідеологічним придатком, що обслуговує інтереси конфліктуючих сторін, вона не може привносити смуту в людську свідомість, викликати ненависть, злість, агресію.

Що потрібно для того, щоб цього не відбувалося? Слід працювати з кожною людиною, адже все відбувається всередині нас, в глибині нашої свідомості. Ми ніколи не побудуємо гармонійного суспільства, якщо всередині нас немає гармонії. Це на диво простий індикатор: не потрібно жодних вимірювань, жодних аналізів крові, жодних соціологічних досліджень — подивися усередину себе, і все стане ясним. Ти здатен віддавати себе? Ти здатен любити? Ти здатен розділяти свої ресурси? Ти здатен підтримувати іншу людину? Якщо здатен — ти на правильному шляху, розповсюджуй досвід серед інших людей, і тисячі, мільйони спасуться. «Стяжай дух мирний, — говорив преподобний Серафим, — і тисячі навколо тебе спасуться».

Завдання Церкви полягає не в тому, щоб у політику йти, обслуговувати інтереси тієї чи іншої політичної еліти, але в тому, щоб нести мир Христовий до свідомості кожної людини. І сьогодні це не просто справа, що націлена на долю окремої людини. У сучасному світі від цієї проповіді, від цього слова, від цього служіння залежить саме існування роду людського. І якщо Церква, що вийшла з традицій Київської купелі, залишиться здатною нести це свідчення, то, принаймні, наші країни і наші народи матимуть величезну силу, що скріплює людей різних поглядів і різних переконань.

Я хотів би подякувати Одесі за думки, які виникли у мене, поки я дивився на це прекрасне місто, на жаль, лише з вікна автомобіля, але навіть цей погляд відкривав багато чого. Крім того, я мав можливість спілкуватися з вами: з представниками влади, з простими людьми, з духовенством. Це теж дало можливість багато чого зрозуміти і багато в чому переконатися. Дай Боже, щоб усі ми разом виявилися здатними будувати кращий світ. Нехай береже вас Господь.

Прес-служба Святішого Патріарха / Служба комунікації ВЗЦЗ

Візити в Україну

Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну 1- 2 жовтня 2011 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну 14 - 15 вересня 2011 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 26 липня по 28 липня 2011 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 26 по 28 липня 2013 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 26 по 28 липня 2012 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 6 травня по 8 травня 2011 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 25 по 27 квітня 2011 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну з 20 по 28 липня 2010 р.
Першосвятительський візит Святішого Патріарха Кирила в Україну 22-23 листопада 2010 р.
Участь Патріарха Кирила в інавгурації Президента України В.Ф. Януковича (2010 р.)
Візит Святішого Патріарха Кирила в Україну (27 липня — 5 серпня 2009)

© 2010-2018 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язкова.