Святіший Патріарх Кирил spacer Руська Православна Церква spacer Українська Православна Церква spacer Помісні i Автономні Церкви spacer Канони Православної Церкви

Доповідь

Доповідь

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил виступив із доповіддю перед членами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви, які зібралися в Залі церковних Соборів Храму Христа Спасителя 2 лютого 2011 року.

Доповідь
Патріарха Московського і всієї Русі Кирила
на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви
(2 лютого 2011 року)

Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Відкриваючи даний Освячений Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, ми підносимо хвалу в Троїце славимому Єдиному Богу.
Ми дякуємо Господу за Його щедрі милості, які посилаються нашій Церкві.
Промислом Божим, після десятиліть гонінь і утисків ми переживаємо період справжньої свободи. Церква зростає і зміцнюється як зовні, так і внутрішньо.
Але саме зараз, в цей сприятливий період часу, не слід заспокоюватися. Навпаки, ми покликані, натхненно працюючи, робити все від нас залежне, щоб максимально скористатися новими можливостями для всебічного вдосконалення церковного життя.
Говорячи про це, маю на увазі зовсім не ті принципи управління та критерії ефективності, які прийняті в мирському побуті, бо Церква – це не просто суспільний інститут.
Церква – це таємничий боголюдський організм.
У своїй духовній основі вона незмінна, як незмінний Її Глава – Господь наш Іісус Христос, Який «вчора і сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13, 8).
Але у своєму людському, історичному вимірі Церква може більшою чи меншою мірою проявляти своє покликання і вплив.
Про який би аспект церковного життя ми не говорили, нам завжди слід пам’ятати головне: ми – Церква Христова, Церква апостольська, Церква святих отців, Церква мучеників та сповідників.
Бути Церквою – це означає в самому її устрої відображати принцип життя Пресвятої Трійці. Бо саме Живоначальна Трійця являє нам образ соборності, в якому гармонійно поєднуються єдність і множинність, ієрархічність і любов.
Церква – це не тільки священно- і церковнослужителі. Церква – це цілісність всього народу Божого, очолювана боговстановленою ієрархією, яка з’єднується в живу духовну єдність Самим Христом.
Відповідальне служіння церковної Повноти є важливою запорукою успіху нашої місії і зміцнення внутрішньої єдності.
Зусилля по підвищенню ролі мирян є найважливішим завданням ієрархії, якій належить всіляко сприяти усвідомленню віруючими своєї відповідальності за долю Церкви.
Зміцнення соборного начала означає і послідовний розвиток різних форм поради ієрархії з Повнотою церковною з найважливіших питань її буття.
Надихаючись цією ідеєю, відповідно до рішення Помісного Собору 2009 року, ми заснували унікальний і постійно діючий соборний орган – Міжсоборну присутність.
Але розвиток соборного начала в Церкві можливий лише з одночасним зміцненням і вдосконаленням ієрархічної влади.
Всім нам слід пам’ятати про те, що джерело влади єпископа – від Бога, через спадкоємство апостольське, а не в повноваженнях, делегованих йому людьми.
Посилення ролі народу Божого покладає більшу відповідальність на єпископат, і на органи центрального церковного та єпархіального управління – і в плані розвитку соборного начала, і в плані забезпечення єдності, подолання небезпечного для цієї єдності різнодумства, яке може виникнути.
Так, на вищому рівні церковного управління була успішно здійснена необхідна адміністративна реформа, що дозволила зробити центральний апарат більш ефективним.
Вважаю, що подібні зміни необхідно здійснити і на єпархіальному рівні.
Таким чином, удосконалення церковного управління являє собою сьогодні двоєдине завдання: розвиток соборності і зміцнення ієрархічної влади.
Рік тому в цьому залі, в ході Архієрейської Наради, ми прийшли до висновку про необхідність частіше проводити засідання вищого органу управління Руської Православної Церкви – Архієрейського Собору. У зв’язку з цим Священний Синод прийняв рішення про проведення Собору в нинішні дні, тобто через два, а не чотири роки, як це передбачено в Статуті Руської Православної Церкви. Якщо члени Архієрейського Собору не заперечують, я запропонував би мою торішню доповідь долучити до наших Соборних документів у якості звіту Патріарха про його діяльність та про життя Церкви у 2009 році. Нині ж зосереджуся на подіях 2010 року і на подальших перспективах.
Статистичні відомості
За традицією, трохи статистичних даних про діяльність Патріарха. З часу торішньої Архієрейської Наради відбулися 30 моїх візитів у єпархії Руської Православної Церкви . Всього ж за минулі два звітні роки я здійснив 57 візитів, відвідавши 38 єпархій, 9 з яких – неодноразово. Відбувся мій офіційний візит в Олександрійський Патріархат (10-12.04.2010), а також відвідування Вірменії (16-18.03.2010), Азербайджану (24-26.04.2010) та України (24-25.02.2010, 20-28.07.2010, 23-24.11.2010).
Руську Православну Церкву відвідав з офіційним візитом Святіший Патріарх Константинопольський Варфоломій, у нас в гостях побували також Блаженніший Патріарх Олександрійський Феодор, Блаженніший Архієпископ Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостом, Блаженніший Митрополит Чеських земель і Словаччини Христофор та Блаженніший Митрополит всієї Америки і Канади Іона.
Серед найважливіших форумів, в яких я взяв участь, назву:
• Всесвітній саміт релігійних лідерів у Баку (26-27.04.2010),
• ХIV Всесвітній руський народний собор (25-26.05.2010),
• святкування Днів слов’янської писемності і культури (24-27.05.2010),
• IV Асамблею Руського світу (02-04.11.2010),
• IV Міжнародний фестиваль православних ЗМІ «Віра і слово» (11-13.10.2010),
• VI Міжнародну богословську конференцію Руської Православної Церкви «Життя у Христі: християнська моральність, аскетичне передання Церкви та виклики сучасної епохи» (15-18.11.2010),
• IV Всецерковний з’їзд єпархіальних місіонерів Руської Православної Церкви (16-18.11.2010),
• XIX Міжнародні Різдвяні освітні читання (23-26.01.2011).
Продовжилася практика моїх регулярних зустрічей з керівниками держав, на які простирається канонічна територія Московського Патріархату. Відбулися мої офіційні зустрічі з:
• Президентом Російської Федерації Д.А. Медвєдєвим (24 і 25.05.2010, 28.08.2010, 30.11.2010, 21.01.2011);
• Головою Уряду Російської Федерації В. В. Путіним (01.02.2010; 01.04.2010; 08.09.2010);
• Президентом України В. Ф. Януковичем (25.02.2010, 23.07.2010, 23.11.2010);
• Прем’єр-міністром України М. Я. Азаровим (27.07.2010);
• Президентом Латвійської Республіки Валдісом Затлерсом (20.12.2010).
Відбулися зустрічі з керівництвом ряду інших держав:
• Прем’єр-міністром Грецької Республіки Георгіосом Папандреу (16.02.2010);
• Президентом Республіки Абхазія С.В. Багапшем (18.02.2010);
• Президентом Ліванської Республіки Мішелем Слейманом (25.02.2010);
• Президентом Республіки Вірменія Сержем Саргсяном (17.03.2010);
• Президентом Республіки Гватемала Альваро Коломом Кабальєросом (22.03.2010);
• Президентом Республіки Азербайджан Ільхамом Алієвим (24.04.2010);
• Президентом Республіки Ірландія Мері Макеліс (08.09.2010);
• Президентом Федеративної Республіки Німеччина Крістіаном Вульфом (13.10.2010);
• Прем’єр-міністром Ліванської Республіки Саадом Харірі (05.11.2010);
• Президентом Республіки Словенія Данило Тюрком (17.11.2010);
• Головою Національної асамблеї народної влади Республіки Куба Рікардо Аларконом де Кесада (30.11.2010).
Під моїм головуванням відбулися шість засідань Священного Синоду .
У продовження розпочатих в 2009 році адміністративних перетворень в минулому році були утворені нові загальноцерковні установи:
• Синодальний комітет зі взаємодії з козацтвом,
• Синодальний відділ з тюремного служіння,
• Патріарша рада з культури.
Оновлений статут Синодального відділу з церковної добродійності та соціального служіння, були уточнені повноваження і структури Управління справами Московської Патріархії та Синодальної комісії у справах монастирів, Секретаріат із закордонних установ перетворений в Управління Московської Патріархії.
У 2010 році нас покинули Преосвященний єпископ Ірийський Даниїл (Александров), Преосвященний єпископ Якутський і Ленський Зосима (Давидов), Преосвященний єпископ Архангельський і Холмогорський Тихон (Степанов) та Преосвященний митрополит В’ятський і Слобідський Хрисанф (Чепіль). Проспіваємо їм «Вічну пам’ять».
Сьогодні в Руській Православній Церкві 164 єпархії, 217 правлячих і вікарних єпископів, 30675 парафій, 29324 священиків, 3850 дияконів. Діють 805 монастирів, у тому числі 398 чоловічих і 407 жіночих.
В минулому році важливим рішенням Священного Синоду стала активізація діяльності Митрополичого округу в Республіці Казахстан: були прийняті його Статут і Внутрішнє положення, утворені нові єпархії в цій країні.
Всього у 2010 році було утворено 4 нових єпархії , а за минулі 2 роки – 6 нових єпархій.
Мною були звершені 10 архієрейських хіротоній, а Блаженнішим митрополитом Володимиром – 4 . Усього за два минулих роки мною було звершено 15 єпископських хіротоній. З часу Помісного Собору 27-28 січня 2009 року кількість правлячих і вікарних архієреїв нашої Церкви збільшилася на 14 осіб.
Були відкриті Загальноцерковна аспірантура та докторантура імені святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, 7 семінарій і 2 училища. Всього зараз в Московському Патріархаті діють 5 академій, 2 православних університети, 47 семінарій і 37 училищ. Всього – 92 навчальних закладів.
Про міжсоборну підготовку та центральне церковне управління.
Рішення про створення Міжсоборної присутності було прийняте влітку 2009 року, проте обговорення принципів діяльності такого складного і нового для Церкви органу вимагало часу. Практична робота почалася в лютому 2010 року, коли відбулося перше засідання президії Міжсоборної присутності. З лютого по жовтень комісії присутності розробляли затверджені президією теми і підготували понад 20 документів. У грудні президія розглянула ці документи. Днями ми обговорювали деякі з них у пленарному засіданні міжсоборного органу, який зібрав майже 150 єпископів, кліриків і мирян. Попередньо ці документи були опубліковані для обговорення в засобах масової інформації. Сьогодні вони виносяться на наше судження.
Деякі документи, що стосуються місця Помісних і Архієрейських Соборів в Руській Православній Церкві, а також видання матеріалів, що полегшують розуміння текстів Священного Писання, які використовуються на богослужінні, президія Міжсоборної присутності вирішила передати на ґрунтовне обговорення церковної Повноти у 2011 році. Скоро вони будуть опубліковані і, вважаю, стануть активно коментуватися. Через якийсь час ми зможемо підбити підсумки цієї дискусії.
Вважаю широке обговорення актуальних питань церковного життя необхідним. В сучасних умовах важко докладно, протягом багатьох днів обговорювати виникаючі питання на Архієрейських та Помісних Соборах. Разом з тим сучасні технології дозволяють нам залучати в дискусію широкі кола церковної спільноти. Ми і далі будемо прагнути до здійснення однієї з основних ідей, що лягли в основу створення Міжсоборної присутності, – до поради «єпископату з Повнотою церковною, бо «хто слухає поради, той мудрий» (Притч. 12, 15, 24, 6; див. Положення про Міжсоборну присутність Руської Православної Церкви).
Найближчим часом згадані тексти будуть розіслані в усі єпархії нашої Церкви, в вищі богословські школи. Пропоную вам, дорогі Владики, провести зі своїми кліриками і активними мирянами докладний розгляд запропонованих ідей і рішень. Обговорення може бути здійснено як на спеціально скликаних для цього єпархіальних з’їздах, так і в робочих групах. Важливо, щоб у дискусії взяли участь всі, кому дійсно є що сказати, виходячи зі свого досвіду життя в Церкві.
Запропонував би наступний план роботи: до липня провести дискусію на місцях, влітку підвести її підсумки і направити їх в апарат Міжсоборної присутності. Після узагальнення надісланих відгуків вони будуть передані або в комісії, або в президію. Тоді вже у 2012 або 2013 році пленум Міжсоборної присутності зможе висунути на розгляд Архієрейського Собору ще цілий ряд важливих документів.
Я не випадково сказав про можливу підготовку Архієрейського Собору вже через рік або два. Одна з пропозицій, які висуваються Міжсоборною присутністю і передаються на загальноцерковне обговорення, стосується уточнення місця Помісних і Архієрейських Соборів в системі управління Руської Православної Церкви. Так, сформульовано пропозицію скоротити термін між черговими Архієрейськими Соборами з чотирьох до двох років. Це може стати суттєвим кроком у розвитку соборності і церковного управління. Оскільки в рамках Міжсоборної присутності і в інших церковних органах тепер ведеться активна робота з підготовки соборних документів, регулярні Архієрейські Собори необхідні для підведення підсумків та прийняття відповідних рішень. Діючи таким чином, ми будемо розвивати загальноцерковну участь в обговоренні нагальних питань сучасності, поєднуючи її з ієрархічним принципом, згідно з яким повнота влади в Церкві належить собору єпископів.
Це поєднання реалізується не тільки в діяльності Архієрейських Соборів і Міжсоборної присутності. Розвивається і робота структур, які за чинним Статутом забезпечують церковне управління в проміжку між Соборами: Священного Синоду та Синодальних установ. Священний Синод зараз збирається не менше п’яти разів на рік, і нам ледь вистачає цих п’яти засідань для розгляду всіх справ, які підлягають синодальному обговоренню. Крім того, під моїм головуванням регулярно збираються керівники Синодальних установ: ми разом обговорюємо найважливіші питання, що стосуються діяльності центрального апарату Руської Православної Церкви. У першу чергу, мова йде про реалізацію рішень Священного Синоду, Архієрейських Соборів і Нарад. Сьогодні в Синодальних установах працює все більше число фахівців – як досвідчених, добре знаючих життя Церкви, так і молодих, які навчаються. Синодальні установи повинні стати і поступово стають центром, що веде аналіз ходу церковного життя та виробляє практичні заходи для здійснення рішень Вищої церковної влади.
У зв’язку з цим вважаю за доцільне формалізувати діяльність наради керівників Синодальних установ. Як відомо, Всеросійський Церковний Собор 1917-1918 років, відновивши Патріаршество, заснував, крім Священного Синоду, Вищу Церковну Раду, яка займалася питаннями церковної адміністрації, господарства, шкільно-просвітницькими, ревізійними та юридичними питаннями, ревізією єпархій. Тобто всім тим, чим зараз займаються Синодальні установи. У той час цей орган, що складався з єпископів, кліриків і мирян, мислився як продовження Помісного Собору. Зараз цю функцію несе Міжсоборна присутність, яка є місцем наради архіпастирів, духовенства, чернецтва і мирян. А ось ті функції, про які я згадав до цього, несе нарада керівників Синодальних установ, яку я пропоную перейменувати у Вищу Церковну Раду, підпорядкувавши цей орган Патріарху і Священному Синоду.
Слід при цьому визнати, що здійснення визначень вищих органів ієрархічного управління Руської Православної Церкви не завжди знаходиться на належному рівні. Поки ще не можна сказати, що всі рішення, прийняті Священним Синодом або Архієрейськими Соборами своєчасно здійснюються в повній мірі. Для того, щоб підвищити рівень здійснення рішень Архієрейських Соборів і Священного Синоду, необхідно, щоб єпархіальні архієреї і керівники Синодальних установ звіряли свої щоденні труди з загальноцерковними рішеннями. Кожному з нас потрібно продумати план здійснення цих рішень, щоб вони не залишалися побажаннями, але реально входили в життя Церкви і відповідним чином відбивалися у річних звітах.
Про автономні і самокеровані Церкви, закордонні установи
Новітня історія нашої Церкви показала виправданість заснування в межах єдиного Московського Патріархату частин з різними ступенями самостійного управління: автономних і самокерованих Церков, екзархату, митрополичого округу. Практика показала, що мова йде не про кон’юнктурні постанови, але про екклезіологічно, канонічно й історично вірні рішення. Кожна зі згаданих частин Московського Патріархату вносить свій значний внесок у загальне життя Руської Православної Церкви.
Першою як за вагомістю цього вкладу, так і за значенням найдавнішої Київської кафедри в загальноросійській церковній історії гідно і праведно буде назвати Українську Православну Церкву, межі якої в 2010 році я відвідав тричі. 25 лютого мій приїзд до Києва був пов’язаний зі звершенням молебню перед інавгурацією Президента Україна В.Ф. Януковича. У липні відбулося Патріарше відвідування Одеської, Дніпропетровської та Київської єпархій. У листопаді 2010 року я знову побував у Києві, на цей раз на урочистостях з нагоди 75-річчя Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира. У ході візитів відбулися зустрічі з архієреями і кліриками Української Православної Церкви, з представниками державного керівництва і православною громадськістю України. Візити ознаменували собою якісно новий етап розвитку церковно-державних відносин на Україні. Дай Бог, щоб цей творчий рух успішно тривав.
Ми молимося про стабілізацію суспільної ситуації в Молдові. Загальна обстановка в країні позначалася, звичайно, і на становищі самокерованої Православної Церкви Молдови. Розкол у суспільстві посилюється діями неканонічно проголошеної «Бесарабської митрополії».
Хотів би сказати також про положення Білоруської Православної Церкви, яка стабільно продовжує своє служіння, у тому числі здійснюючи плідний діалог з владою.
В цілому стійко розвивається внутрішнє життя Латвійської Православної Церкви та Естонської Православної Церкви Московського Патріархату. На жаль, в Естонії церковне життя ускладнює нерівний майновий стан Естонської Православної Церкви Московського Патріархату і Константинопольської юрисдикції. Таке становище суперечить домовленостям, які були досягнуті з Константинопольським Патріархатом 15 років тому, і ми продовжуємо працювати над тим, щоб справедливість восторжествувала.
У минулому році відзначалося 40-річчя дарування Руською Православною Церквою автономії Японській Православній Церкві. Православ’я в Японії має глибоко укорінену традицію і представляє собою видатний приклад плідності місії Руської Православної Церкви.
У Китаї минулий рік ознаменувався позитивними зрушеннями в положенні православних віруючих. Вперше за довгі роки за згодою влади відновлені богослужіння в ряді храмів на території Китайської Народної Республіки. Все це дає підстави для надії на поступову нормалізацію становища Китайської Православної Церкви.
Продовжує розвиватися присутність парафій Руської Православної Церкви і в дальньому зарубіжжі . В кінці 2009 року помітною подією в житті Церкви стала передача Російською Федерацією комплексу будівель подвір’я Руській Православній Церкві в місті Барі (Італія) в безоплатне користування Московської Патріархії. Італійська сторона поки до кінця не звільнила ці приміщення. Сподіваюся, що незабаром подвір’я, використовуючи нові можливості, зможе більшою мірою допомагати дітям нашої Церкви у їх бажанні вклонитися мощам святителя Миколая. Серед останніх подій необхідно відзначити придбання Російською Федерацією ділянки землі в центрі Парижа. Тут планується зведення руського православного духовно-культурного центру та кафедрального собору. Сподіваюся, що він стане осередком життя російськомовних співвітчизників, що проживають у Франції.
Минуло вже майже 4 роки з історичного моменту підписання Акту про канонічне спілкування між Руською Православною Церквою і Російською Зарубіжною Церквою. За цей час багато позитивних явищ стали звичною нормою. Головне з них – це активне спілкування архіпастирів, пастирів і мирян єдиної Руської Церкви. Особливо радує взаємодія молоді з різних країн. Багато храмів Руської Зарубіжної Церкви наповнюються парафіянами, які виїхали за межі нашої канонічної території. Ми намагаємося допомагати Зарубіжній Церкві кадрами священнослужителів і ченців в тих місцях, де є труднощі. Спільно вирішуються питання відновлення храмів та їх оснащення церковним начинням. Тісно взаємодіючи, ми можемо значно посилити можливості нашого свідчення.
У 2010 році продовжилася практика перенесення святинь з одних частин Московського Патріархату в інші для поклоніння. Так, з 18 липня по 19 серпня 2010 року в Москві перебувала чудотворна ікона Божої Матері «Призри на смирення» з Введенського монастиря Києва, а в період з 22 листопада по 6 грудня 2010 року на Україні перебувала Серафимо-Дивеєвська ікона Божої Матері «Розчулення», яка зберігається в хрестовому храмі робочої Патріаршої резиденції в Москві. Навесні на Україну і в Росію була принесена святиня Руської Зарубіжної Церкви – Курська Корінна ікона Божої Матері «Знамення». Така практика багато сприяє зміцненню церковної єдності.
Про внутрішнє життя єпархій та парафій Руської Православної Церкви
Торішня Архієрейська Нарада поширила на всі єпархії ініціативу єпархіальних зборів міста Москви про введення на всіх парафіях штатних посад педагога (катехізатора), соціального та молодіжного працівників. На сьогодні це рішення реалізується ще слабко. Навіть у Патріаршій єпархії, в місті Москві – не так швидко, як хотілося б. Аналізуючи те, що відбувається в цій сфері, хотів би запропонувати на розгляд Освяченого Собору свої роздуми .
Труднощі, які стали очевидними в процесі реалізації нашого рішення, особливо в тому, що стосується сільських парафій, приводять нас до висновку про необхідність на першому етапі звернути увагу на введення згаданих штатних посад, в першу чергу, у великих парафіях, особливо в міських, і в благочиннях. Підкреслю: особи, що займають згадані вище посади, повинні обов’язково знаходитися на ставці, яка дозволяла б їм повністю присвятити себе покладеному на них служінню. Для підготовки відповідних кадрів профільними Синодальними відділами організовуються спеціальні курси. Крім того, в Православному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті створено відділення молодіжної та соціальної роботи, куди єпархії можуть направляти своїх представників для отримання повної вищої освіти за відповідними спеціальностями.
На жаль, нерідко настоятелі не дуже добре розуміють, що від них вимагається, в чому полягає конкретно соціальна, молодіжна та педагогічна робота, навіщо необхідне призначення окремих фахівців, причому оплачуваних. Відповідним Синодальним установам доручено розробити детальні методичні вказівки та посадові інструкції, в яких ясно буде зазначено, що і як слід робити в перерахованих областях.
Рік тому я говорив про те, що нам слід віддавати пріоритет не монументальному храмобудівництву, а творенню простих, швидкобудівних і недорогих храмів, в першу чергу в тих місцях, де важко зібрати необхідні для будівництва кошти. На жаль, поки статистика співвідношення чисельності населення та кількості храмів, що припадають на нього, вельми невтішна. Якщо взяти, наприклад, середню цифру по Росії, то на один храм доводиться 11 600 осіб населення, яке історично відноситься до Православ’я. І навіть кращий показник по Росії – 3 000 чоловік на один храм.
Закономірним є питання про те, де взяти священнослужителів для більшого, ніж зараз, числа храмів. Відповім, що не варто жорстко пов’язувати два завдання. Храми, каплиці, молитовні будинки, молитовні кімнати слід відкривати скрізь, де тільки можна, в максимальному числі населених пунктів. Може бути, у більшості з них служба не буде звершуватися регулярно, але навіть періодичний приїзд священика, раз на місяць або півтора, значно розширить пастирську роботу з людьми. А якщо знайдеться відповідальна людина з місцевих жителів, хто зможе звершувати служби, які не потребують неодмінної участі священнослужителя: читання образотворчих, канону, вечірні або утрені, з опущенням молитвослів’я, що промовляється священиком, то це, безсумнівно, буде духовною підтримкою для людей, які не мають можливості відвідувати храм, що знаходиться на віддалі від місця проживання. Особливо це важливо в тих регіонах, зокрема, далекосхідних, де активно діють сектанти. Вважаю, що слід розробити загальноцерковну програму збільшення чисельності парафій. Тут, звичайно, виникає проблема фінансування. Одним із шляхів її вирішення може стати створення єпархіальних та благочинницьких опікунських рад, в які входили б представники регіональної влади, інтелектуальної та економічної еліти. Ради могли б вирішувати не тільки питання матеріального забезпечення церковного будівництва, а й юридичного, медійного, культурного супроводу церковних проектів – як в області храмоздачі, так і в інших сферах.
Я згадав про те, що різке збільшення чисельності духовенства навряд чи можливе в короткі терміни. Скажу більше: зараз важливо звернути особливу увагу на якість підготовки священнослужителів. Архієрейські Собори попередніх років неодноразово вказували на необхідність перейти до практики рукопокладення у священний сан виключно осіб, які мають духовну освіту. На жаль, нам ще не вдається повною мірою реалізувати ці постанови. Разом з тим не можна миритися з цим положенням, звикати до нього. Що стосується єпархіальних посадових осіб, настоятелів кафедральних соборів, міських благочинних, то вони покликані до отримання академічної освіти, без якої призначення на зазначені посади викликає сумнів. Одночасно зі встановленням більш строгого підходу до освітнього цензу для кліриків слід продумати питання про розвиток для священнослужителів курсів підвищення кваліфікації. Адже як буває: служить священик 5-10 років, і поступово забуває, чому його в семінарії вчили. Звідси нерідко народжуються маргінальні, засновані на богословській та духовній безграмотності рухи, результати діяльності яких нам всім добре відомі.
Вкрай важливо, щоб був повноцінно задіяний той кадровий потенціал, який вже сьогодні має наша Церква. Сумно, коли внаслідок особистих симпатій чи антипатій – іноді архієреїв, а часто єпархіальних секретарів або благочинних – не заохочуються труд або таланти, і по службі просуваються недостатньо здатні, безініціативні клірики. Закликаю вас, дорогі Владики, з увагою ставитися до заохочення освічених і активних священнослужителів, направленню їх на відповідні посади. Від того, як ми зараз вибудуємо підбір наших помічників, багато в чому залежить подальший розвиток церковного життя.
Особливу увагу слід звернути на підтримку живого зв’язку архієреїв з кліром і мирянами. Коли цей зв’язок втрачається, приходять лжепастирі і псевдостарці, які узурпують місце істинних служителів Божого слова. Сумно бачити, як часом правлячого архієрея оточує вузьке обране коло кліриків, а іноді і мирян, які прагнуть ізолювати архіпастиря від широкого спілкування з духовенством. Іноді клірики за рідкісними винятками взагалі не мають можливості зустрітися з правлячим архієреєм: замість нього їх приймає єпархіальний секретар. Наведу інший приклад. На моє ім’я надходять листи людей, яким не відповіли на їхні звернення до єпархіального управління або до благочинного, не прийняли або прийняли так, що їм не хочеться більше спілкуватися з єпархіальною владою. У таких випадках я доручаю своїм помічникам вивчити справу, направити запит або зателефонувати у єпархію і, як правило, виявляється, що питання могло бути легко вирішено простим листом, уважною і ввічливою телефонною розмовою або зустріччю з представником єпархії.
Кілька слів про приватне питання єпархіальної та парафіяльної практики. Всім правлячим архієреям доводиться стикатися з таким явищем, коли скорботні родичі особи, яка покінчила з собою, звертаються з проханням про її відспівування. Думаю, що тут необхідно ввести єдину практику, щоб уникнути зловживань – як у бік надмірної суворості, так і у бік невиправданих послаблень. У Москві був вироблений особливий чин молитви про самогубців. Я доручаю Богослужбовій комісії його вивчити і, в разі схвалення Священним Синодом, він буде направлений в усі єпархії для використання.
Початок роботи Загальноцерковного суду
У цьому році завершилося становлення нашої церковно-судової системи: двічі засідав Загальноцерковний суд Руської Православної Церкви. Хочу висловити сердечну подяку його голові митрополиту Єкатеринодарському і Кубанському Ісидору, а також Преосвященним суддям за вдумливе і неупереджене вивчення запропонованих їх увазі справ. Мені розповіли, як одного із суддів запитали, чи не повинні вони захищати чиїсь інтереси, судити з оглядкою на можливу реакцію. На що Преосвященний відповів: «Ми повинні судити по правді Божій, і якщо хтось оступився або, навпаки, хтось був засуджений несправедливо, то ми повинні на те й інше вказати». Сподіваюся, що саме в цьому дусі буде розвиватися справедливий церковний суд як на загальноцерковному, так і на єпархіальному рівнях.
У зв’язку з роботою Загальноцерковного суду виник ряд питань, пов’язаних з можливими двозначними трактуваннями Положення про церковний суд, наприклад, у тому, що стосується безстрокових заборон. Я доручив вивчити ці питання і, сподіваюся, незабаром Священний Синод зможе прийняти відповідне роз’яснення. Зараз хочу звернути увагу на досить дивну практику, коли у вигляді міри покарання клірики зачисляються за штат з правом служіння або з правом переходу в іншу єпархію, а потім роками служать там без відпускної грамоти, нерідко переїжджають з єпархії до єпархії, здійснюють треби в моргах або на об’єктах приватної власності. Думаю, що з цього питання теж слід виробити певні правила, і хотів би вислухати ваші пропозиції.
Нагородна реформа
У своїй торішній доповіді на Архієрейській Нараді я коротко торкнувся питання про впорядкування нагородної практики. Хотів би більш докладно зупинитися на цій темі.
Загальноцерковний орден повинен стати чимось винятковим, що вручається у зв’язку з особливими заслугами нагороджуваної особи і приуроченим до конкретної події. Наприклад, нагородження може бути приурочене до круглої дати, якщо мова йде про людину, яка давно, регулярно і дієво служить Церкві або допомагає їй. Значимість церковних орденів вимагає, щоб надалі вони виготовлялися з дорогоцінних металів. Вважаю, що нагородження орденами має стати більш рідкісним, ніж раніше. У зв’язку з цим звертаю вашу увагу на доречність нагородження єпархіальних благодійників і трудівників в першу чергу єпархіальними медалями, архієрейськими благословенними грамотами, подарунками з пам’ятним написом. Лише потім слід представляти людей до Патріаршої благословенної грамоти, загальноцерковним медалям, і в останню чергу, у виняткових випадках, – до загальноцерковних орденів. Бажано, щоб Священний Синод продумав і прийняв «Положення про церковні ордени, медалі і грамоти».
Що стосується богослужбово-ієрархічних нагород, то і тут нам потрібно піти від механічного підходу, коли кожні п’ять років клірику дається чергова ієрархічна нагорода. Саме поняття нагородження профанується, коли присвоєння ступеня є автоматичним. А в інших єпархіях в проміжку між ієрархічними нагородами ще умудряються клірика нагородити якимсь орденом або медаллю «до круглої дати». Присвоєння чергової нагороди повинно здійснюватися не за вислугою років, а на підставі реально здійснюваної кліриком роботи. Як виняток богослужбово-ієрархічні нагороди можуть присвоюватися і в силу займаної посади кліриком, що історично ближче до поняття ієрархічних ступенів.
У зв’язку з цим пропоную обговорити, наскільки правомірно використання сану ігумена у якості богослужбово-ієрархічної нагороди. Ні в давній Руській Церкві, ні в одній з нинішніх помісних Православних Церков іменування «ігумен» не ставилося і не відноситься до нагороди. Ігумен – це настоятель монастиря, що і відображено в архієрейському чиновнику в молитві на поставлення ігумена: «І покажи раба Твого цього, ігумена цієї чесної обителі, вірна і мудра іконома ввірена йому від Твоєї благодаті словесної пастви». У зв’язку з цим було б більш логічно, щоб надалі черговою нагородою для ієромонахів, після покладання наперсного хреста, була палиця. Такі ієромонахи будуть стояти, в порядку хіротонії, серед паличних протоієреїв. Що стосується ігуменів, які отримали це звання до сьогоднішнього дня, то нехай такими і іменуються.
Стосовно ж чину поставлення в ігумена, то правильно було б його звершувати над особами, призначеними Священним Синодом настоятелями або намісниками монастирів, навіть у тих випадках, коли такими є архієреї або архімандрити.
Про монастирі і чернецтво
Важливе значення в житті Церкви і народу мають монастирі.
Насельникам і насельницям обителей необхідно зміцнювати основи внутрішнього духовного життя, піклуватися про збереження монастирських традицій, передавати і прищеплювати їх молодим поколінням ченців і черниць. Ось чому начальницькі в монастирях повинні бути не тільки будівельниками і господарниками, а й духовно тверезими служителями Божими, які увібрали вчення Отців, а крім того – знають життя Церкви і суспільства, які перебувають в курсі загальноцерковних встановлень і рішень Священоначалія. Одночасно правлячим архієреям необхідно подбати про те, щоб кожен клірик і насельник керованих ними обителей отримав духовну освіту. Зміцнюючи дух чернецтва, відроджуючи багатовікове чернече діяння, ми створимо умови для більш інтенсивного поповнення монастирів. На жаль, у 2010 році в ряді монастирів кількість насельників або не змінилася, або скоротилася. Легко у відповідь на це сказати, що причиною є демографічна криза чи життєві установки молодого покоління, у якого скорочується покликання до чернечого подвигу і способу життя. У минулому році була принципово перетворена діяльність Синодальної комісії у справах монастирів. Твердо розраховую на те, що голова та члени комісії внесуть в майбутньому році на розгляд Священноначалія дієві пропозиції щодо впорядкування чернечого життя, щоб монастирі наші знов знайшли притягальну силу для молоді, готової повністю присвячувати своє життя Богові.
Є ще одне важливе завдання, яке стоїть перед монастирями Руської Православної Церкви. Ми бачимо, як деякі духівники, і найчастіше це ченці, не без успіху проповідують повну ізоляцію не тільки від оточуючого нас світу, але нерідко і від церковної громади. Сьогодні, коли соціально-економічне становище людей часто нестабільне або тяжке, коли в суспільстві набула широкого поширення ідея про вседозволеність і моральний релятивізм як норму життя, коли всевладдям грошей зневажаються закон і справедливість, коли безпека особи і сім’ї знаходиться під постійною загрозою, люди особливо гостро відчувають потребу у втісі і захисті, слові правди. Особливо це стосується матерів-одиначок, кинутих стариків, безробітних батьків і матерів сімейств з дітьми. Таким людям іноді зустрічається на їхньому життєвому шляху так званий старець, який стверджує, що єдиний спосіб сховатися від реальних і уявних нещасть – відмовитися від паспорта, піти у печерний затвор або зачаїтися в тайзі, добровільно замурувати себе в самочинному скиту. І дітей заодно захопити з собою. І адже людина начебто щаслива: все за неї вирішено, думати їй ні про що не треба. Але чи в цьому покликання християнина, і чи так може бути переможене зло світу цього? І як глуху самоізоляцію з’єднати з виконанням заповіту Спасителя йти, просвіщати і хрестити народи? Відомо, що вже в перші століття християнства люди бігли від недосконалості цього світу, стаючи ченцями, щоб згодом рятувати тих, хто в миру. Але це був особливий чернечий подвиг любові та служіння в ім’я порятунку ближніх, а не самопіднесення перед ними, і вже, звичайно, ніхто не примушував до пустинножительства ні своїх, ні чужих дітей.
Наші обителі покликані давати відповідь тим нещасним, невпевненим у своєму сьогоденні і майбутньому людям, про яких йшла мова. Зустрічаючи тих, хто приходить у монастир, кожен насельник або насельниця покликані сприяти тому, щоб всі вони отримували на свої запитування відповіді в дусі Христової Істини. Звичайно, послушник або молодий чернець навряд чи виявиться здатним самостійно і з необхідною мірою зрілості виносити належне судження у важких ситуаціях, і Боже спаси його почати старцювати на чужій біді і духовному сум’ятті. Але будь-який початківець може, причому не так, як нерідко буває – не з удаваною суворістю, що маскує внутрішнє самовдоволення і гординю, а з любов’ю і співучастю – направити паломника до досвідченішого насельника. Останньому також з усякою увагою і співчуттям слід вислуховувати всіх тих, хто приходять, втішати їх і навчати в правильному житті. Для цього у великих монастирях слід встановити чергування досвідчених насельників, які приймають для бесіди. Отцям настоятелям і намісникам, матушкам настоятелькам слід при цьому ретельно вибрати тих з братів або сестер, які будуть здатні понести такі послухи, подаючи людям справжню церковну розраду, а не ведучи їх за собою в нетрі помилок, забобонів і духовної краси.
Просвіщаючи тих, хто приходять в обитель, втішаючи скорботних, ченці і черниці здійснюють основне покликання монастирів, поєднане з найпершим їх боргом – бути центром молитви і духовного досвіду.
На закінчення кілька слів про два приватні, але важливі питання, що стосуються монастирів.
Минулий рік виявив актуальність питання про порядок утримання оселями дитячих притулків. Безумовно, це справа блага і добра. Разом з тим неприпустимо, коли дитячий притулок стає безпосередньою частиною монастиря. Обитель повинна подбати про підбір педагогів та персоналу, про налагодження матеріального забезпечення притулку, а також про духовне окормлення дітей, з урахуванням їх віку і без нав’язування їм чернечого способу життя. Якщо вихованець, досягнувши відповідного віку, прийме рішення піти по чернечому шляху, то слава Богу! Але якщо ні, то обителі слід допомогти йому з отриманням світської освіти, з переходом до життя в суспільстві. Хочу сердечно подякувати тим багатьом монастирям, яким вдається знаходити правильні форми піклування про дітей.
В даний час при Відділі релігійної освіти і катехізації створена спеціальна комісія, що займається діяльністю церковних притулків. Найближчим часом цій комісії необхідно розробити норми, що визначають, за яких умов монастирі можуть створювати дитячі будинки і притулки і яким має бути устрій життя в церковних, у тому числі монастирських, закладах для дітей. Потім слід провести церковне ліцензування таких дитячих будинків і притулків. Крім того, прошу єпархіальних Владик потурбуватися про те, щоб наявні церковні установи з піклування про дітей-сиріт мали державні реєстрації та ліцензії.
Ще один предмет, який викликає стурбованість, – чимала кількість ченців, які не приписані до будь-якої обителі, але вільно здійснюють богослужіння поза монастирських стін або марно переходять з єпархії до єпархії. Правлячим архієреям слід з особливою обачністю підходити до клопотань про чернечий постриг, коли мова йде про осіб, які не перебувають в монастирях. А чернецтву, наділеному священним саном, слід твердо пам’ятати, що звершення ними постригів без благословення правлячого архієрея огидно церковним встановленням і може стати підставою для канонічних заборон.
Фінансові та господарські питання
У 2010 році Фінансово-господарське управління Руської Православної Церкви почало роботу з формування реєстру церковного майна. На першому етапі проводиться інвентаризація того нерухомого майна, яким володіють єпархії, парафії, церковні установи на території Росії. У грудні 2009 року був розісланий відповідний циркуляр керуючого справами Московської Патріархії. На підставі отриманих відомостей буде складений реєстр земель, лісового та водного фондів, будівель і споруд, що використовуються Руською Православною Церквою, а також визначені майнова належність і правовий статус об’єктів.
В минулому році був прийнятий ряд рішень, що стосуються фінансування церковних об’єктів федерального значення за рахунок державного бюджету Російської Федерації. Почала використовуватися інша, ніж у попередні роки, система формування переліку об’єктів, що реставруються за рахунок федерального бюджету. Зокрема, з 2011 року з метою ефективного використання коштів федерального бюджету в умовах скорочення фінансування програми «Культура Росії (2006-2011 роки)» число об’єктів, відновлюваних за цією програмою, обмежено до 1-3 в кожній єпархії і ставропігії. За рахунок скорочення числа об’єктів вдалося збільшити суму фінансування на ті з них, реставрацію яких у повному обсязі, або хоча б у рамках одного закінченого етапу, можна буде завершити в 2011 році. Правлячим архієреям при підготовці заявок слід пам’ятати, що однією з основних умов включення реставрації об’єкта в план фінансування є наявність узгодженої проектно-кошторисної документації, для фінансування проектних робіт – наявність погодженого з органами охорони пам’яток технічного завдання.
Духовна освіта та богословська наука
В минулому році Учбовим комітетом була доопрацьована модель духовної освіти. Ця модель передбачає перехід з дворівневої на трирівневу систему освіти: бакалавріат, магістратуру та аспірантуру.
Бакалавріат – це, по суті, наша стара чотирирічна семінарія, базовий рівень для підготовки священнослужителів, що є першочерговим завданням духовної освіти. На цьому рівні будуть посилено викладатися предмети пастирської спрямованості. Для тих вступників до семінарії, які ще погано розбираються в основах православного віровчення або в недостатній мірі володіють загальноосвітніми навичками, вводиться підготовчий курс, на якому будуть викладатися такі предмети, як катехізис, біблійна історія, російська мова та деякі інші початкові знання, які необхідні для успішного освоєння семінарської програми.
Кандидат у священнослужителі зі званням бакалавра буде, крім предметів семінарського курсу, більш повно знайомитися з практичними сторонами парафіяльної діяльності, такими як юридичне забезпечення життя парафії, організація фінансової звітності. Він придбає вміння вирішувати специфічні завдання, характерні для життя сучасної парафії, одержить практичні навички звершення статутного богослужіння і виголошення проповіді. Ці знання будуть набуватися як під час чотирьох- (п’яти-) річного навчання, так і шляхом проходження спеціального короткого курсу підготовки до рукопокладення. Тільки пройшовши через бакалавріат і згаданий спецкурс людина може бути рукопокладена у священика.
Для тих, хто здатні і мають бажання займатися науковою діяльністю, викладати богословські дисципліни, здійснювати спеціальне служіння в єпархіях чи центральних церковних установах, вводиться рівень магістратури. На цьому рівні студенти отримують спеціальні знання та навички, які дозволять їм в майбутньому вирішувати завдання підвищеної складності, які стоять перед Церквою. Завдання магістратури – підготовка творчо мислячих церковних трудівників і богословів.
І третій рівень – це аспірантура, в якій самі здібні випускники магістратури займаються повноцінною науково-дослідницькою діяльністю, результатами якої є написання кандидатських дисертацій, прирівнюваних до звання доктора (Ph.D.) у світовій класифікації. Завдання аспірантури – підготовка академічної еліти. Безумовно, вимоги до дисертацій повинні зрости ще більше, і їх написання повинно перестати бути масовим явищем.
Нова освітня модель пройшла обговорення на ректорських нарадах, в рамках Міжсоборної присутності, в ході різних форумів та на інтернет-майданчиках, таких як портал «Богослов.ру». Представники Учбового комітету виїжджали в Духовні школи, вислуховуючи відгуки та побажання з боку викладацьких корпорацій і студентів.
Певні елементи нової освітньої моделі почали втілюватися в життя з поточного навчального року. Набір у деякі семінарії здійснювався вже на бакалаврську програму, а в академії – на магістерську. Найближчим часом необхідно буде ввести і третій рівень освіти – аспірантуру, яка в оновленому вигляді функціонує поки тільки на базі Загальноцерковної аспірантури та докторантури імені святих Кирила і Мефодія.
Перехід на нову систему слід здійснювати поступово. Спочатку це повинні зробити наші Духовні академії, потім – найбільш сильні семінарії, в яких поряд з бакалаврськими програмами можна буде ввести й магістерські програми. Потім на бакалаврські програми повинні перейти інші семінарії. Духовні училища повинні будуть перейти на бакалаврську програму в обсязі двох років навчання плюс підготовчий курс. Тільки ті навчальні заклади, які перейдуть на нову модель, будуть визнаватися в рамках системи духовної освіти Руської Православної Церкви.
Однак нова модель – це лише зовнішня рамка, яка сама по собі ще не дозволить нашій системі духовної освіти запрацювати більш ефективно. Необхідні зміни у ставленні до процесу навчання з боку викладачів і студентів.
У завдання викладачів зараз входить не просто трансляція студентам суми знань, але вступ до інтенсивної і живої взаємодії з кожним з учнів, який ставить за мету прищепити студенту адекватне і цілісне сприйняття православної традиції, навчити його думати і аналізувати, ставити завдання і знаходити їх вирішення, не відчувати себе втраченим в сучасному суспільстві. Педагогічна наука розробила цілий ряд методик, які дозволяють викладачам здійснювати навчальний процес більш успішно. Однією з найважливіших цілей є оволодіння подібними методиками. Завдання Учбового комітету – організація цього процесу.
В новій системі велика увага приділяється самостійному навчанню. Це передбачає підвищену відповідальність студентів. В Духовних школах повинні бути створені додаткові механізми контролю над процесом самоосвіти. По суті, в рамках реформування системи духовної освіти ми повинні створити нову культуру навчання, яка охоплювала б і студентів, і викладачів. Ключовими елементами цієї культури повинні бути відповідальність і професіоналізм.
Головними суб’єктами нової системи освіти залишаються Духовні школи. Саме вони знаходять шляхи реалізації нової освітньої моделі, виходячи з власних реалій. Однак Духовні школи не повинні опинитися поза постійного контролю. Ключове місце в системі забезпечення якості духовної освіти зобов’язаний займати Учбовий комітет. Він покликаний допомагати навчальним закладам здійснювати процес реформ, координувати взаємодію між Духовними школами, а також контролювати відповідність змісту і якості духовної освіти тим цілям і завданням, які ставить Церква.
В результаті перетворень системи нашої духовної освіти виникають серйозні підстави для визнання його статусу з боку держави. У 2008 році в Росії був прийнятий федеральний закон, яким передбачається можливість отримання конфесійними навчальними закладами державної акредитації. Вона підтверджує відповідність освітніх програм, змісту та якості навчання вимогам державних освітніх стандартів і надає релігійним освітнім установам право на видачу диплома державного зразка. На сьогодні вже отримали право здійснювати освітню діяльність за державною програмою вищої освіти «Теологія» (бакалавр) Московська і Санкт-Петербурзька Духовні академії, Смоленська і Хабаровська Духовні семінарії. На даний момент очікується затвердження стандарту «третього покоління» з теології, в розробці якого пряму участь беруть представники православних богословських шкіл.
З 2008 року почалася і у 2010 році тривала розробка та впровадження Єдиної автоматизованої інформаційної системи (ЄАІС) Учбового комітету. Сьогодні в центральній базі ЄАІС знаходяться дані про більш ніж тридцять Духовних навчальних закладів, про більш ніж 1000 викладачів і більш ніж 2500 студентів. У 2011 році планується почати впровадження ЄАІС і в Духовних училищах. Прошу ректорів духовних навчальних закладів, правлячих архієреїв надати активну підтримку в побудові дійсно працездатної інформаційної системи.
Відрадно, що розвиток духовної освіти дозволяє зміцнити богословську науку в нашій Церкві. Зокрема, перетворення Академій дозволить останнім діяти не тільки у якості навчальних закладів, але і у якості дослідницьких центрів. У тому ж напрямку розвиваються Загальноцерковна аспірантура та докторантура імені святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, Православний Свято-Тихонівський гуманітарний університет. Продовжує діяти Церковно-науковий центр «Православна енциклопедія».
Сьогодні завданням загальноцерковного значення є створення науково-богословської школи. Прикладна роль богослов’я як в освіті, так і в пошуку відповіді на актуальні питання церковного життя може розвиватися лише на міцному академічному фундаменті. Слід створювати всі необхідні умови для ведення наукової роботи в Духовних академіях та інших церковних навчальних закладах. Така робота повинна розглядатися не як особиста справа викладачів, а як невід’ємна частина їх церковного послуху.
Велика відповідальність лягає у зв’язку з цим на Синодальну Біблійно-богословську комісію, якій належить у взаємодії з церковними науковими та навчальними установами розробляти богословськи обґрунтовану позицію Церкви з актуальних проблем церковного життя і служіння.
У сфері наукової комунікації велика роль традиційно належить конференціям, семінарам і науковим обмінам. Вони дозволяють представити результати роботи церковних вчених, об’єднати їх зусилля. Важливим внеском загальноцерковних конференцій в розвиток церковної науки стало те, що завдяки їм був створений простір відкритої і одночасно відповідальної дискусії, був встановлений високий стандарт наукової комунікації та взаємодії.
Розвиток богословської науки в нашій Церкві неможливий сьогодні без розширення взаємодії із закордонними та російськими науковими центрами. Постійний науковий обмін є запорукою досягнення і підтримки високого академічного рівня. Новим завданням, яке стоїть сьогодні перед церковними науковими установами, є початок серйозного професійного міждисциплінарного діалогу зі світськими академічними науками, причому не тільки гуманітарними і суспільними, але і природними.
Такий діалог важливий сам по собі як служіння Істині. Але важлива і така його прикладна мета, як подолання хибних стереотипів надуманого «ідейного протистояння» науки і релігії і презумпції «ворожості Церкви» по відношенню до науки. Очевидно, що подолання напруженостей такого роду може послужити гармонізації суспільного життя і зміцненню громадянського суспільства.
Діалог науки і Церкви як діалог міждисциплінарний може принести користь і самій науці, розширюючи її гуманітарні горизонти.
Місіонерське служіння
Незважаючи на пожвавлення інтересу до проблем місіонерського служіння та реалізовані останнім часом значущі ініціативи, місіонерська діяльність Руської Православної Церкви поки не має систематичного характеру. Місія як проповідь для пробудження віри притаманна самій природі Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви і полягає у проголошенні Благої звістки всьому світу: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню» (Мк. 16, 15). Ця заповідь Спасителя є підставою для всієї діяльності Церкви, спрямованої назовні. Можна говорити про місіонерські задачі у галузі соціальної діяльності, молодіжного служіння, діалогу з суспільством, інформаційної роботи і так далі. Але зараз я хотів би поділитися роздумами про місіонерські завдання в більш вузькому сенсі: про завдання, що стоять перед профільним Синодальним відділом. Йому належить посилити роботу зі створення місіонерських методів і з координації діяльності єпархій в області місії. Перше завдання – якісна зміна рівня так званої внутрішньої місії, тобто катехізації тих, хто був хрещений, але не воцерковлений. Друге завдання – створення системи, яка відповідає сьогоднішнім потребам Церкви, підготовки тих, хто приступають до Таїнств: не тільки до Хрещення, але й, наприклад, до вінчання. І третя – подальший розвиток роботи серед малих народів, що живуть у віддалених краях.
Сьогодні іноді говорять про необхідність створювати «місіонерські парафії». Однак саме це словосполучення звучить дивно. Хіба може парафія не бути місіонерською? Вважаю, що, поряд із введенням штатних одиниць парафіяльних соціальних, молодіжних працівників, а також працівників сфери освіти, нам треба прийти і до створення місіонерських служб парафій, очолюваних активними членами громад, для організації всього місіонерського служіння на парафії. Такі служби можуть бути влаштовані у великих міських храмах, у храмах районних центрів, при Духовних семінаріях і монастирях, при будинкових храмах вищих навчальних закладів та соціальних установ Церкви. Синодальному місіонерському відділу належить розробити необхідні нормативні та методичні документи і подати їх на розгляд Священного Синоду.
Дуже багато для місії можна зробити, навіть не виходячи з храму. Сам храм притягує до себе сотні й тисячі людей з числа тих, хто був хрещений, але не воцерковлений. Таку людину в храмі повинен зустрічати не грубий відсіч активісток не по розуму, включаючи тих, хто стоїть за свічковим ящиком, а парафіяльний місіонер, який пояснить, які святині знаходяться в храмі, тактовно підкаже, де поставити свічку і як перехреститися, а заодно – і це найголовніше – навіщо і чому це потрібно. Якщо бесіда зав’яжеться, можна потім і обмінятися номерами телефонів, продовжити спілкування і в підсумку привести людину до воцерковлення. З цією ж метою парафіяльний місіонер міг би організовувати екскурсії, бесіди у позабогослужбовий час. Можливостей – безліч. Прошу Синодальний місіонерський відділ підготувати методичні вказівки для діяльності парафіяльних місіонерів.
Назріла необхідність у повсюдному створенні катехізичних курсів для дорослих. При цьому потрібно виробити гнучку систему підготовки людей до Хрещення і катехізації після нього, яка передбачала б різні підходи. Для посилення місіонерської діяльності на парафії слід створювати сімейні, молодіжні, підліткові і дитячі клуби, гуртки і дозвільні центри, школи молодих сімей. Можна також рекомендувати створення місіонерсько-апологетичних інтернет-ресурсів при кожному єпархіальному місіонерському відділі.
В минулому році я відвідав Якутію, а також Камчатку, побував в Корякії і на острові Беринга. У цих віддалених краях Росії мав можливість зустрітися з представниками малочисельних корінних народів, від яких у мене залишилися добрі враження. Разом з тим я побачив і проблеми цих малих народів: безробіття, алкоголізм, висока злочинність, зростаюча кількість самогубств. Користуючись тяжким становищем цих людей, різні секти, переважно закордонного походження, тягнуть їх у свої сіті. Наш обов’язок – допомогти нечисленним корінним народностям, ми повинні активізувати свою роботу серед них, стати продовжувачами справ російських місіонерів, які разом зі Словом Божим несли цим людям реальну допомогу, в першу чергу – в організації їх культурного життя. Адже саме руські священики створили Якутську грамоту і літературну мову, які перетинали тисячі кілометрів, щоб надрукувати книги для якутів у столичних Синодальних друкарнях. Сама добра пам’ять зберігається до цього дня про цих людей у середовищі якутської інтелігенції. Для початку вважаю за необхідне прийняти соборну заяву про життя та проблеми нечисленних корінних народів, а також вивчити можливість створення в Якутії семінарії, де будуть, у тому числі, вивчатися місцеві мови і культура корінних народів Півночі і Далекого Сходу.
Слід підтримати практику створення місіонерських станів в єпархіях Півночі і Далекого Сходу, а також тимчасового відрядження кліриків на два-три роки для служіння в цих єпархіях. Виникає питання про кадрове забезпечення цих напрямів. Мною вже давалося доручення Учбовому комітету розробити систему розподілу випускників духовних шкіл, що враховує як інтереси єпархій, які направляють своїх студентів на навчання, так і потреби найменш забезпечених кадрами єпархій. Вважаю, що для цього необхідно створити комісію з розподілу за участю представників різних Духовних шкіл та Управління справами Московської Патріархії. Прошу голови Учбового комітету прискорити відповідну роботу і представити пропозиції в можливо короткі терміни.
Повинна бути вироблена система заохочення духовенства та мирян, трудящих в районах Крайньої Півночі, Далекого Сходу, в державах Середньої Азії і в інших регіонах, віддалених від історичних церковних центрів. Клірики, які повертаються з довгострокових відряджень у більш благополучні регіони, повинні бути впевнені у тому, що отримають гідне призначення та місце проживання. Слід пам’ятати і про гідну оплату праці священнослужителів, які займаються місіонерською діяльністю і в силу цього не несуть парафіяльного послуху.
Не слід забувати також про підготовку місіонерів. Синодальному місіонерському відділу і Учбовому комітету належить організовувати щорічні методичні наради викладачів місіології, всім Духовним навчальним закладам необхідно ввести в навчальні плани місіонерську практику.
Нарешті, зверну вашу увагу на становлення Патріаршого центру давньоруської богослужбової традиції, розвиток якого дозволяє активізувати труди єдиновірницьких парафій. У центрі успішно пройшли навчання клірики з Іваново-Вознесенської і Абаканської єпархій. Представляється важливим підключення до цієї роботи єпархій, на території яких компактно проживають старообрядці. Одночасно Комісії у справах старообрядних парафій і зі взаємодії з старообрядництвом належить продовжувати підтримувати і розвивати відносини з Церквами та громадами, які дотримуються старих обрядів.
Релігійна освіта і катехізація
Система релігійної освіти Московського Патріархату покликана допомагати народу Божому у вивченні основ православного віровчення. Одночасно Церква взаємодіє з державою з метою розповсюдження в суспільстві знань про історію та культуру Православ’я в цілому і Руської Православної Церкви. Необхідно створити систему, життєздатну в нових умовах безперервної освіти: від дошкільних закладів до середньої школи, а потім – професійної та вищої освіти. Кожен з напрямків цієї діяльності передбачає розробку і реалізацію спадкоємних і взаємозалежних освітніх програм, стандартів та навчально-методичного забезпечення. Предметом особливої уваги має стати підготовка педагогічних та управлінських кадрів. Попереду велика робота з роз’яснення того, що світський характер освіти не тотожний атеїстичному.
Повага до світогляду релігійних громадян має знайти законодавче відображення в сфері освіти.
Ви знаєте, що з 1 квітня цього року у 300 тисяч російських школярів з’явився новий предмет «Основи релігійних культур і світської етики». Для апробації курсу вибрали 19 регіонів. Учням запропонували вивчати один з шести модулів: основи православної культури, основи ісламської культури, основи буддійської культури, основи іудейської культури, основи світових релігійних культур, основи світської етики. Церква неодноразово говорила про необхідність забезпечити можливість вільного вибору однієї з релігійних культур, загального курсу про різних релігіях чи світської етики. На жаль, у деяких регіонах мав місце тиск на вибір батьків і учнів. Вважаю, що архіпастирі і пастирі повинні використовувати механізми громадського контролю, щоб такий тиск не спотворював суті проведеного експерименту. Постійний моніторинг ходу апробації нового навчального курсу веде Синодальний відділ релігійної освіти і катехізації, з яким закликаю профільні єпархіальні структури активно взаємодіяти.
Розробка нової редакції федерального закону «Про освіту» зачіпає корінні інтереси Руської Православної Церкви. Має сенс ставити питання про введення до закону положень, присвячених релігійній освіті. Вони, зокрема, повинні врегулювати практику взаємодії держави, органів місцевого самоврядування та релігійних організацій у викладанні знань про релігійну культуру вихованні учнів у дошкільних установах, середній школі, світських вузах.
Неприпустиме закріплення в законодавстві антирелігійної ідеології, яка протиставляє так звані «загальнолюдські цінності» і «світський гуманізм» релігійному світогляду. Нам ще належить виробити механізми взаємодії в освітній сфері церковних установ з органами влади та місцевого самоврядування, науковими та освітніми установами, батьківським співтовариством. Подібні механізми існують в багатьох країнах і успішно працюють.
Вважаю за доцільне створення спеціальної робочої групи для розробки Освітньої концепції Руської Православної Церкви, яка розвивала б положення Основ соціальної концепції в даній сфері. У цьому документі може бути представлена характеристика сучасної релігійної освіти і запропоноване церковне бачення послідовності етапів його розвитку. Проект концепції повинен пройти кваліфіковану наукову експертизу та широке церковне обговорення.
Православна освіта не може перебувати на периферії поля зору єпархіального керівництва. Це передбачає не лише збільшення фінансування і більш системну увагу до проблем, які виникають у даній сфері, але й залучення справжніх професіоналів, фахівців, які б отримували за свою працю гідну зарплату. Здійснення цього нового підходу до релігійної освіти передбачає тісну співпрацю єпархіальних відділів з профільною Синодальною установою. Звертаю вашу увагу на те, що Священним Синодом було схвалено ряд нормативних документів, що стосуються розвитку релігійної освіти. Проводиться конфесійна атестація православних освітніх установ. В даний час її пройшли 160 шкіл, 20 дитячих садів і 12 дошкільних відділень при гімназіях.
Молодь у Церкві
Для розвитку успішної роботи в області молодіжного служіння перед нами стоять два завдання: підготовка кадрів, які зможуть забезпечити цю роботу, і розвиток її методик.
У 2010 році в Москві була відкрита Школа православного молодіжного активу «Віра і діло». На короткострокових курсах в даний час навчається 211 осіб. Це відповідальні за молодіжне служіння в парафіях і православні молодіжні лідери Москви. Слухачі курсів оволодівають практичними навичками та теоретичними основами молодіжної роботи, отримують знання з управління проектами, розвивають організаторські навички, а також вивчають особливості місіонерської роботи з різними цільовими групами. Випускникам курсів видається посвідчення державного зразка за спеціальністю «Організатор молодіжної роботи». На підставі цього досвіду передбачається відкриття в Москві короткострокових курсів для відповідальних за молодіжну роботу з єпархій. Одночасно розглядається можливість відкриття в ряді єпархій подібних курсів, яким буде надано методичне та кадрове забезпечення. Щорічний православний молодіжний табір «Федорівське містечко», який організовується Синодальним відділом, буде переорієнтований на підготовку православних молодіжних лідерів з регіонів.
У кожній єпархії і в кожній парафії корисно розробити річну молодіжну програму, яка включає в себе план реалізації проектів та заходів, призначених для широкого кола молоді. Це можуть бути соціальні і просвітницькі проекти, культурні, святкові, творчі, спортивні заходи, в яких може взяти участь будь-яка молода людина. У процес розробки програми повинні бути залучені керівники та члени єпархіальних і парафіяльних православних молодіжних об’єднань. Більш того, реалізовувати запропоновані проекти мають переважно самі молоді люди, лише під загальним керівництвом та за ресурсної підтримки з боку профільного єпархіального відділу. У річну програму повинні увійти тільки ті проекти, які цікаві молоді і в реалізації яких вона готова активно брати участь. Формалізм і проведення заходів «для галочки» повинні бути виключені. Типовий проект подібної програми розроблений у Синодальному відділі у справах молоді на основі програми «Віра і справа», яка вже два роки успішно реалізується профільною єпархіальною комісією міста Москви.
При парафіях корисно створювати молодіжні об’єднання, а при профільних єпархіальних відділах – молодіжні ради, куди могли б увійти православні молодіжні лідери, керівники парафіяльних молодіжних об’єднань. Як показує досвід Москви, молодіжні ради можуть стати надійною опорою духовенства, роблячи значне сприяння в координації та систематизації роботи парафіяльних молодіжних об’єднань.
Нам слід враховувати специфіку кожної соціальної групи. Комусь ближче дискусійні клуби, комусь – спортивні змагання чи інші практичні заходи. Парафії повинні тримати в зоні уваги довколишні навчальні заклади будь-якого типу: університет, технікум, професійний коледж, школу.
Корисно створювати сайти єпархіальних відділів у справах молоді, зайшовши на які, будь-яка молода людина мала б можливість дізнатися про молодіжну роботу в найближчому храмі, побачити цікаві ініціативи та проекти, до яких вона може приєднатися.
На основі досвіду ряду парафіяльних молодіжних об’єднань Москви Синодальний відділ готує до видання методичні посібники і вказівки для відповідальних за молодіжну роботу на парафіях. Без сумніву, в єпархіях також існує цікавий досвід побудови молодіжної роботи. Для поширення такого досвіду пропоную направляти єпархіальні методичні розробки в Синодальний відділ.
В даний час планується вивести на загальноцерковний рівень щорічний студентський форум «Віра і діло», який традиційно проводиться в Москві в рамках святкування Днів слов’янської культури і писемності. Передбачається організувати участь у форумі представників єпархій. Однак і на місцевому рівні єпархіальні відділи могли б організовувати заходи, приурочені до Днів слов’янської культури і писемності, до Тетяниного дня, до інших пам’ятних днів.
Соціальне служіння
До милосердя покликаний кожен. Добрі спільні справи – природне продовження життя справжньої християнської громади. Такі справи зміцнюють парафію, приводять до неї нових людей, при уважному духовному керівництві стають школою християнської любові і добродійників. Важливо, щоб служіння милосердя починалося зі «свічкового ящика», щоб співробітники парафій були готові з любов’ю і співчуттям вислухати знедолених, що приходять у храм, і направити їх до священика або до відповідального за соціальне служіння.
У 2010 році в ряді єпархій вже стали з’являтися парафіяльні соціальні працівники. Їх необхідно відповідним чином готувати. Так, створено спеціальне відділення в Православному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті. Вважаю, що повинні бути розроблені і короткочасні курси для парафіяльних фахівців.
Разом з тим штатні соціальні працівники не можуть, та й не повинні поодинці справлятися із завданнями милосердного парафіяльного служіння. Їх помічниками повинні стати парафіяни-добровольці, крім того, церковний соціальний працівник може залучати до справ милосердя добровольців, які поки що не є воцерковленими. Першочергову увагу необхідно звернути саме на розвиток добровольчих служб.
Не всі завдання соціальної роботи можна вирішити на рівні однієї парафії. На жаль, сьогодні практично немає міжпарафіяльних ініціатив або загальноєпархіальних починань у сфері соціального служіння. Якщо одній парафії важко займатися цим напрямком, то необхідно організувати взаємодію на рівні благочинь.
На рівні благочинь і єпархій важливо проводити навчальні курси і семінари для церковних соціальних працівників, волонтерів та духовенства з різних напрямків соціального служіння. Це дозволить підвищити якість допомоги. Разом з тим важливо уважно ставитися і до потреб тих, хто трудиться на ниві дияконії, грамотно організовуючи їх діяльність та підтримуючи їх духовні сили.
Введення штатних посад соціальних працівників, як і молодіжних працівників, і катехізаторів, зовсім не звільняє кліриків від обов’язку вникати в цю діяльність, спрямовувати її і в ній брати участь. У зв’язку з цим у Москві я благословив, щоб усі ставленики проходили практику в лікарняному храмі в ім’я святого благовірного царевича Димитрія і брали участь в його соціальних проектах. Практиканти можуть ознайомитися з видами допомоги різним категоріям нужденних, досвідом залучення добровольців, організацією регулярного окормлення пацієнтів лікарень. Було б корисно поширити таку практику на всі єпархії.
Нарешті, закликаю всіх вас приділяти неослабну увагу підтримці сім’ї, материнства і відповідального батьківства. Синодальним відділом з церковної добродійності і соціального служіння створений Координаційний центр захисту материнства, в завдання якого входить допомога багатодітним сім’ям, боротьба з абортами, допомога вагітним та одиноким матерям, що потрапили у важку життєву ситуацію, підготовка до вінчання, пропаганда цнотливого способу життя. Доцільно було б створити аналогічні організації в єпархіях нашої Церкви.
Канонізація святих і їх богослужбове шанування
Здійснюючи візити по єпархіях, мені неодноразово доводилося відвідувати місця подвигів новомучеників, храми й обителі, де вони служили. У багатьох єпархіях є своя Голгофа – місце, де в роки гонінь розстрілювалися в’язні, табір або в’язниця, де перебували сповідники Христові нового часу. Необхідно турбуватися про те, щоб на цих святих для нашої Церкви місцях невпинно підносилася молитва, щоб звершували туди паломництва. Закликаю Преосвященних у взаємодії з державною владою розглянути питання про увічнення пам’яті постраждалих за віру: зводити храми, каплиці, споруджувати поклінні хрести.
Синодальною богослужбовою комісією завершено велику працю по складанню збірки служб новомучеників і сповідників. Вважаю, що кожна парафія повинна мати «Мінею новомученикам». Важливо розповідати молодому поколінню про духовну значимість сповідницького подвигу новомучеників, звершеного в епоху гонінь на віру.
З часу початку процесу прославлення новомучеників і сповідників ХХ століття на Ювілейному Архієрейському Соборі 2000 року до їх лику поіменно зараховано більше 1770 подвижників, у тому числі понад 600 – Священним Синодом, на підставі попередніх досліджень, проведених Синодальною комісією з канонізації святих .
За останні роки органами державної влади прийняті законодавчі акти, які поважчали дослідницьку роботу в архівах з виявлення подвигу новомучеників. Тепер навіть у тих єпархіях, де були зроблені кроки по налагодженню такої роботи – а це, на жаль, далеко не всі єпархії, – єпархіальні комісії зіткнулися з істотними обмеженнями. У зв’язку з цим правлячі архієреї, які направляють в Синодальну комісію з канонізації святих матеріали про прославлення постраждалих в роки гонінь, подеколи висловлюють побажання, щоб комісія давала свій висновок без повного надання копій архівно-слідчих справ, отримання яких стало неможливим у рамках чинного законодавства. Між тим багаторічна практика роботи комісії показала, що в роки гонінь поведінка багатьох ув’язнених під час слідства, на допитах, у в’язницях і таборах була дуже різною, і не завжди вона дозволяє нам сьогодні канонізувати людину. Лише при повному ознайомленні з матеріалами архівного фонду можна з’ясувати ставлення людини до численних розколів, що були у той час, визначити, чи не була людина донощиком, чи не виступила у якості лжесвідка проти себе і ближніх. Без прояснення цих питань неможливо прийняти рішення про канонізацію, яке не може ґрунтуватися на одному факті насильницької смерті від рук безбожних гонителів в силу формальної приналежності до духовного стану. Рекомендую правлячим Преосвященним зв’язатися з керівництвом архівів і пояснити методи, критерії та цілі нашої роботи в цій області. Важливо встановити довірчі відносини і переконати співрозмовників у тому, що представники Церкви відповідально ставляться до вимог нерозголошення персональних даних, захист яких передбачений законодавством.
Одним з недуг нашого часу стало множення шанування осіб, канонізація яких неможлива. Таким особам пишуться житія і акафісти, на підтримку їх канонізації збираються підписи. Введений в оману народ дивується: чому не прославляють таку-то людину? Численні канонізації, здійснені в останні десятиліття, дали привід до неправильного розуміння цього благодатного процесу церковного життя, що сприймається деякими не як констатація сформованого в церковному народі шанування подвижника віри, засвідченого Богом чудесами, а як посмертна нагорода за труди. Все це примушує нас посилювати роз’яснювальну роботу на рівні єпархій. Правлячим архієреям, благочинним і настоятелям слід більше приділяти уваги якості літератури, що розповсюджується у храмах і монастирях, стежити, щоб у церквах не було ікон із зображенням осіб, не прославлених Церквою у лику святих.
Інші настоятелі, не творячи статутної пам’яті святим, зайво захоплюються читанням акафістів. Тим часом багато акафістів за богословським змістом і за поетичними перевагами поступаються текстам Тріоди, Октоїха і Міней. Слід обачно ставитися до цього і не перебільшувати необхідність створення і богослужбового вживання все нових і нових акафістів. Звичайно, робота зі складання служб новопрославленим святим ведеться повільно, адже гімнографічний труд відповідальний і складний. Але ця робота все ж здійснюється. За минулий міжсоборний період, крім уже згаданої «Мінеї новомученикам», Синодальною богослужбовою комісією були складені служба Собору преподобних Оптинських старців, служба преподобним Іуліанії і Євпраксії Московським і заново відредагований акафіст святому праведному Іоанну Кронштадтському. Саме текстами, виданими офіційно, слід користуватися при відправленні богослужінь.
Нарешті, прошу єпархіальних Преосвященних звернути увагу на схвалені Священним Синодом 26 липня 2010 року принципи формування складу єпархіальних Соборів святих. Дотримуйтесь цих принципів, коли направляєте мені відповідні рапорти. Молитовне вшанування Собору святих єпархії є щорічне святкування загальноєпархіального характеру, центр якого – богослужіння. Можуть також проводитися різного роду заходи, що знайомлять охочих з житієм святих, з історією єпархії та сучасним церковним життям.
Просвітництво через книгу
З метою поліпшення та впорядкування православної видавничої діяльності за минулі два роки було здійснено ряд ініціатив, що стосуються реформи структури та діяльності Видавничої ради Руської Православної Церкви.
Зокрема, в лютому минулого року була створена колегія з рецензування та експертної оцінки, до складу якої увійшли авторитетні священнослужителі, вчені, богослови, фахівці видавничої галузі. Колегія проводить регулярну роботу з аналізу вже виданої книжкової продукції і виявлення друкованих видань, які не повинні бути присутніми в церковній системі книжкового розповсюдження. Видавничою радою розроблений ряд документів, покликаних сприяти поліпшенню якості православних видань, їх виходу на рівень світових стандартів, а також уніфікації видавничих процесів . Про результати цієї роботи поки говорити рано. Головне – поставлений заслін на шляху окультної і псевдохристиянської літератури, докладаються зусилля для того, щоб виключити її появу в храмах та церковних книжкових магазинах. Щоб ці кроки стали ефективними, в єпархіях повинні створюватися механізми, які забезпечують появу в мережі церковної книготоргівлі тільки тих видань, які пройшли рецензування і отримали відповідний гриф Видавничої ради. І навпаки, ці механізми повинні перешкоджати поширенню видань, відкинутих експертною колегією Видавничої ради.
Видавнича рада вживає ряд ініціатив, спрямованих на розвиток книжкової справи, найважливішою з яких є День православної книги, заснований Священним Синодом і приурочений до дня випуску першої датованої друкованої книги на Русі – «Апостола» диякона Івана Федорова (1 березня 1564 року). У 2010 році День православної книги пройшов у всіх регіонах Росії і став центральною подією у сфері православного книговидавництва. «День православної книги» – загальноцерковне починання. У 2010 році Видавнича рада також приступила до реалізації міжрегіонального книжкового виставково-ярмаркового проекту «Радість слова». Прошу єпархіальних архієреїв з увагою віднестися до підтримки цих корисних ініціатив.
Видавнича рада здійснює також програму інноваційного розвитку бібліотек Руської Православної Церкви, покликану перетворити православні бібліотеки в духовно-просвітницькі центри, які допомагали б тим людям, хто приходить до Церкви, спілкуватися один з одним, знаходити відповіді на злободенні питання. Нарешті, важливою задачею є створення єдиного книжкового фонду церковної літератури. Кожному церковному видавцеві, особливо єпархіальним і парафіяльним видавництвам, необхідно направляти по примірнику кожного видання в Синодальну бібліотеку і в бібліотеки Духовних академій, а також у єпархіальну бібліотеку того регіону, де зареєстроване видавництво.
Інформаційна діяльність
Часи, коли про Православ’я світські журналісти згадували в основному з нагоди Великодня і Різдва, залишилися в минулому. Сьогодні церковна тематика щодня зустрічається на сторінках газет, на радіо, в телепередачах і в інтернеті. Це, звичайно, дуже відрадно, але це накладає на всіх нас велику відповідальність і закликає нас бути більш активними у співпраці із засобами масової інформації. Якщо ми будемо діяти, то журналісти самостійно, на власний розсуд, сформують для суспільства образ Церкви. Без нашої участі цей образ може виявитися однобоким, а в гіршому випадку – потворним і брехливим.
Відповіддю на запит суспільства має стати як розвиток церковної журналістики, так і допомога з боку Церкви світським ЗМІ, що говорять про Православ’я. Така робота вже ведеться, і слід відзначити ряд позитивних починань. Ми бачимо, як зростає професіоналізм світських журналістів, які пишуть про Церкву. Все більше стає і православних ЗМІ, якість яких поступово зростає. Часом у дуже важких умовах, православні люди беруться за таке непросте служіння, яке часом не обіцяє вигоди, як випуск православної періодики, підготовка радіо- і телепрограм.
У той же час інформаційна діяльність Церкви ще далека від ідеалу. Православні ЗМІ в більшості своїй продовжують відставати від світських: їм не вистачає професіоналізму, ресурсів, а іноді і просто бажання розвиватися. Багато священиків, а деколи і архієреїв вважають роботу в інформаційному просторі чимось другорядним, у той час як вона має сьогодні, мабуть, не менше значення, ніж будівництво й прикрашання храмів. Прес-секретарі єпархій, покликані доводити до суспільства позицію Церкви, нерідко є сумісниками, не мають спеціальної кваліфікації, а це загрожує грубими промахами з їхнього боку. Слід приділяти особливу увагу розвитку єпархіальних і парафіяльних ЗМІ, в яких доказово, без гніву і пристрасті викривалися б всі нападки на Церкву. Треба дати можливість нашим сучасникам отримати відповіді на хвилюючі їх питання про життя і служіння Руської Православної Церкви.
В умовах, коли до Православ’я проявляється активний інтерес з боку суспільства і журналістів, нам важливо перейти від реагування на зовнішні інформаційні приводи до активної роботи зі створення і широкого просування власного новинного контенту, наповнюючи інформаційний простір суспільно значущими текстами, в центрі яких буде залишатися проповідь про Христа. Найважливішою тут може стати співпраця світських віруючих журналістів, працівників православної преси та співробітників офіційних церковних інформаційних структур. Всі вони повинні усвідомити себе партнерами, навчитися співпрацювати один з одним. І, звичайно ж, абсолютно неприпустима між ними будь-яка конкуренція або неприязнь. Коли сьогодні в якійсь єпархії перешкоджають поширенню місіонерських видань «з центру» або з інших єпархій через те, що вони нібито «конкурують» з місцевим єпархіальним виданням, то це неприпустимо. Православні ЗМІ не можуть розглядатися тільки як ринковий продукт: в першу чергу вони покликані бути провісниками слова Божого.
Необхідно налагоджувати як зовнішні, так і внутрішні церковні комунікації. Сьогодні, на жаль, наявні канали зв’язку між Священноначалієм, духовенством та мирянами використовуються нами недостатньо активно, що часом породжує не тільки взаємне нерозуміння, але й, на жаль, чутки. У зв’язку з цим хотілося б ще раз підкреслити роль наших офіційних видань – «Церковного вісника» і «Журналу Московської Патріархії».
Сформований майже два роки тому Синодальний інформаційний відділ відіграє велику роль у вирішенні перерахованих завдань. Спільно з Управлінням справами Московської Патріархії СІНФО здійснює робочу взаємодію з єпархіальними інформаційними службами. Зокрема, обома установами були розроблені «Методичні вказівки» для розвитку єпархіальних прес-служб. З метою зміцнення контактів між православними журналістами та підвищення їх професійного рівня в жовтні 2010 року був проведений IV міжнародний фестиваль «Віра і слово». За ініціативою СІНФО з’явилися рубрики про життя Церкви на сторінках низки світських видань, створено офіційний канал Руської Православної Церкви на Youtube, продовжує роботу портал «Патріархія.Ру». На даний момент Інформаційним відділом розробляється централізований проект випуску православних додатків до світської регіональної пресі.
Один з аспектів роботи СІНФО – виконання рішення Священного Синоду про присвоєння ЗМІ грифу «Схвалено Синодальним інформаційним відділом». Нагадаю, що з 1 вересня 2011 року лише володарі цього грифа можуть претендувати на доступ до церковної системи розповсюдження. Таке рішення створює додаткову перешкоду на шляху проникнення в наші храми лжехристиянської і антицерковної періодики, підвищує вимоги до видань, які претендують на те, щоб називатися православними.
В особі Інформаційного відділу Священноначалієм була створена структура, покликана, у тому числі, допомогти розвитку інформаційних проектів на місцях. СІНФО регулярно взаємодіє з православними ЗМІ, і редакція будь-якого з них може сміливо звертатися до відділу за підтримкою чи порадою. Це особливо важливо тепер, коли людей, зайнятих у православній журналістиці, вже досить багато, але сили їх розрізнені. Певну роль покликані сьогодні грати неофіційні інформаційні та просвітницькі проекти. Адже всім нам відомо, що часто окремим групам ентузіастів вдається створювати ЗМІ високої якості, які часом перевершують офіційні. Таким проектам потрібна особлива підтримка. Не слід неодмінно намагатися включати їх в адміністративно-бюрократичні процеси єпархіальних структур. Навпаки, потрібно давати їм максимальну свободу, але в той же час співробітничати з ними, спільно вирішуючи численні спільні завдання. У такому разі між світською пресою і Церквою виникне надійний прошарок незалежної, але православно орієнтованої журналістики, здатної стати важливою підмогою в справі церковного служіння.
Церковно-державні відносини
Діалог з державною владою Російської Федерації знаходиться сьогодні на дуже високому рівні. Церковними установами активно ведеться робота з представниками різних гілок і рівнів влади. Хотів би відзначити взаємодію з Адміністрацією Президента Російської Федерації, Урядом Росії, Федеральними Зборами, Міністерством юстиції, Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ та іншими правоохоронними відомствами, Міністерством закордонних справ, Міністерством культури, Міністерством освіти і науки, з більшістю регіональних і місцевих органів влади.
Останні півтора роки ознаменувалися вирішенням ряду принципових питань у сфері церковно-державних відносин. Влітку 2009 року Президентом Росії була підтримана ініціатива введення в експериментальному порядку в школах ряду регіонів «Основ релігійних культур і світської етики». Розпочато створення інституту армійських священнослужителів у Збройних Силах.
Реалізація останнього рішення передбачає створення найближчим часом до 200 штатних посад помічників командирів з роботи з віруючими військовослужбовцями. У більшості це будуть православні священики. Сподіваюся, що поки ще не вирішені питання будуть вирішені найближчим часом. У Синодальному відділі зі взаємодії зі Збройними Силами та правоохоронними установами проводиться робота з підбору кадрів на посади штатних військових священнослужителів. Більшість єпархіальних військових відділів своєчасно підготувало і подало у Синодальний відділ списки кандидатів для призначення на ці посади. Однак деякі єпархії до цих пір зазначені списки не представили. Тих, до кого відноситься дане зауваження, прошу без зволікання включитися в роботу з відродження інституту військового духовенства. При підборі кандидатів необхідно враховувати, що робота у військах, в умовах виконання навчальних і бойових завдань, вимагає професійних умінь і навичок, самовідданості і мужності, повної віддачі сил.
Протягом століть Росія мала міцну традицію духовного піклування про ув’язнених. На жаль, існуючі в даний час правові норми не відображають рівень співробітництво, досягнутий Руською Православною Церквою і Федеральною службою виконання покарань (ФСВП) Росії з часу підписання Угоди про співробітництво в грудні 1999 року. В даний час близько 1100 православних священиків в Російській Федерації відвідують установи системи виконання покарань на тимчасовій, а деякі – і на постійній основі. Згідно з даними 2010 року, у виправних установах ФСВП існує 471 тюремний храм і 466 молитовних кімнат. Діє 789 православних громад, які об’єднують 73 117 засуджених. Організовано 265 недільних шкіл, де навчається понад 11 000 засуджених. Незважаючи на настільки широку діяльність, правове становище тюремних священнослужителів у місцях примусового утримання, так само як і правове становище тюремних храмів та молитовних кімнат, залишається невизначеним. З весни 2010 року ФСВП запустила «пілотний» проект по включенню священнослужителів в роботу виправних установ на штатній основі. Реалізація проекту почалася в 16 установах чотирьох регіонів. Сподіваюся, що будуть вироблені правові основи, що регулюють діяльність духовенства у виправних установах на штатній основі. Одночасно важливо, щоб місця позбавлення волі не ставали полем для прозелітизму. Тут повинні працювати тільки ті релігійні організації, члени яких з тієї чи іншої причини опинилися за тюремною огорожею. Єпархіальним архієреям важливо вже зараз потурбуватися про підбор кандидатів для служіння на штатній основі в місцях позбавлення (обмеження) волі, ретельно відбираючи кліриків, яким посильне буде таке непросте служіння.
Зовсім недавно, у грудні 2010 року, вступив в дію Закон «Про передачу релігійним організаціям майна релігійного призначення, що перебуває у державній або муніципальній власності». Цей закон відновлює історичну справедливість і повертає Церкві її надбання, втрачене після подій 1917 року. У процесі розробки закону за участю церковних представників був досягнутий непростий компроміс між інтересами віруючих та позиціями різних міністерств і відомств, деяких професійних співтовариств.
Законом визначається єдиний порядок передачі релігійним громадам майна релігійного призначення з федеральної, регіональної і муніципальної власності. Після набуття прав власності на будівлі релігійного призначення можна буде безоплатно отримати у власність й земельні ділянки, на яких вони розташовані. Що стосується музейних цінностей, що мають релігійне призначення, то їх передача релігійним організаціям буде як і раніше здійснюватися відповідно до постанови Уряду РФ № 490 від 30.06.2001.
Користуючись нагодою, хотів би знову подякувати Президенту Російської Федерації Дмитру Анатолійовичу Медведєву, Уряду Росії на чолі з його Головою Володимиром Володимировичем Путіним, Раді Федерації, Державній Думі, цілому ряду міністерств і відомств за діалог та вирішення давно існуючих проблем у сфері церковно-державних відносин.
Важливо, щоб передану нам спадщину ми дбайливо зберігали. Вважаю за необхідне, щоб був підготовлений методичний посібник для настоятелів та інших керівних осіб чернечих і парафіяльних громад тих монастирів і храмів, які є пам’ятками архітектури. У цьому посібнику могли б міститися рекомендації щодо звершення богослужінь, реставрації пам’яток та їх ремонту. Найближчим часом мною буде дана вказівка по створенню авторського колективу з фахівців, які всебічно зможуть освітити архітектурні, юридичні та інші питання, що стосуються збереження пам’яток.
Слід зазначити, що ще до прийняття даного закону за моїм клопотанням у безоплатне користування Церкві були передані комплекс Московського Новодівочого монастиря і 109 монастирських будівель, розташованих на території Соловецького архіпелагу. Всього за період з лютого 2008 року з федеральної власності у власність Церкви передано 116 об’єктів нерухомості. З них 60 об’єктів розташовані на території Калінінградської єпархії.
В минулому році отримала свій розвиток практика укладання угод про співпрацю між Церквою та державними відомствами як на загальноукраїнському, так і на регіональному рівні. Так, мною було підписано угоду про співпрацю між Руською Православною Церквою та Рахунковою палатою РФ. Також була підписана угода про соціальне партнерство з Уральським федеральним округом і з Республікою Саха (Якутія). Сподіваюся, що ця практика, яка ставить взаємодію з державною владою на міцну інституційну основу, буде розвиватися. Треба прагнути до того, щоб у кожній єпархії на рівні правлячого архієрея і глави регіону були угоди про спільну роботу.
У рамках взаємодії з Федеральною міграційною службою та Рахунковою палатою Російської Федерації були створені спеціальні органи для координації та планування спільної діяльності. В даний час затверджені плани роботи на 2011 рік.
З прийняттям 18 квітня минулого року в Росії закону про соціально орієнтовані некомерційні організації релігійні організації отримали можливість включення в державні та муніципальні реєстри таких НКО. Наші соціальні, просвітницькі, виховні ініціативи можуть отримати серйозну допомогу з боку держави, і таку допомогу потрібно вчасно і грамотно запитувати. Після встановлення відповідного порядку на рівні підзаконних актів Московська Патріархія доведе до відома єпархій рекомендації щодо застосування згаданого закону.
У минулому році було успішно вирішене питання про належне пенсійне забезпечення осіб, які до 1990 року працювали в релігійних організаціях. До недавнього часу це питання було вирішене лише стосовно священнослужителів. У відповідь на моє звернення Міністерством охорони здоров’я і соціального розвитку прийняті позитивні рішення з пенсійного забезпечення церковнослужителів, включаючи регентів, псаломщиків, півчих.
В минулому році проводилась велика робота з приведення в порядок юридичних статутів єпархій та парафій в Російській Федерації. В даний час завершена централізована перереєстрація статутів єпархій, за винятком однієї. У ході проведеної роботи виявилося, що в ряді єпархій мали місце порушення: в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб містилися застарілі або недостатні дані, були втрачені оригінали установчих документів. Прошу вас, дорогі Владики, звернути на це увагу. Що стосується перереєстрації парафій, то цей процес проходить успішно. Конфліктні ситуації вирішуються єпархіями у взаємодії з Московською Патріархією та Міністерством юстиції України. Нарешті, Священний Синод затвердив типову форму статуту архієрейського подвір’я і подвір’я єпархіального монастиря, тексти яких були розіслані в єпархії. Єпархіальним управлінням слід турбуватися про уніфікацію статутів подвір’їв.
Говорячи про сучасний діалог Української Православної Церкви і Української держави, слід зазначити, що у своїх взаєминах з органами влади Церква передусім прагне забезпечити для православних християн необмежене сповідання віри, можливість діяти згідно з нею, розвивати різноманітні форми православного свідчення і служіння.
Церква співпрацює з державою з цілого ряду напрямів. Особливо плідною взаємодія стала після приходу на вищий державний пост Президента Віктора Федоровича Януковича, з яким і у мене, і у Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Володимира склалися добрі стосунки. Такі ж стосунки склалися з керівництвом державних обласних адміністрацій у більшості єпархій Української Православної Церкви. Цьому багато в чому сприяє особистий авторитет Його Блаженства та часті відвідини ним різних регіонів України, які зміцнюють взаєморозуміння з місцевою владою.
З більшістю міністерств та відомств України Блаженнішим митрополитом Володимиром підписані меморандуми про співпрацю; в рамках цих домовленостей ведеться відповідна робота.
Оптимістично оцінюючи перспективи розвитку системи церковно-державного співробітництва на Україні, хотів би також звернути увагу на деякі існуючі проблеми у відносинах між Церквою і суспільством, які законодавчо поки не врегульовані або врегульовані недостатньо. Серед них – проблема статусу юридичної особи Церкви в цілому і її окремих єпархій. Цей статус має потребу в більш досконалому формулюванні. Розвиток церковної освітньої системи став б більш успішним у разі надання державної акредитації церковним навчальним закладам, а також надання Церкві права відкривати навчальні заклади, в яких викладання церковних дисциплін було б інтегровано в загальноосвітній контекст.
Згідно з Указом Президента, реорганізованому Міністерству культури і Міністерству юстиції України доручено внести на розгляд Уряду нові редакції двох найважливіших законопроектів: «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про повернення культових будівель релігійним організаціям». Сподіваюся, що ці важливі законодавчі ініціативи будуть допрацьовуватися та обговорюватися за активної участі церковних представників. Упевнений, що тільки в тісному діалозі з традиційними релігійними громадами України, в першу чергу з Українською Православною Церквою, повинні бути знайдені оптимальні шляхи вдосконалення законодавчої системи в цій області.
У Республіці Білорусь Закон про свободу совісті та релігійні організації чітко формулює, що Православна Церква відіграє визначальну роль в розвитку духовних, державних і культурних традицій білоруського народу.
Найважливішим внеском у розвиток церковно-державного діалогу можна вважати офіційні угоди між Білоруською Православною Церквою і різними державними відомствами. Загальна рамкова угода Білоруської Православної Церкви з державою, а слідом за нею 12 угод з різними відомствами – від міністерства оборони до міністерства спорту і туризму – свідчать про розуміння державою тих можливостей, які дає громадянину віра, поєднана з активною громадянською позицією. Варто також відзначити реєстрацію права інтелектуальної власності на назви зі словом «православна» виключно за Білоруською Православною Церквою.
На даний момент є республіканські і регіональні програми співпраці між Церквою і державою. Міністерством освіти затверджений факультативний курс «Культура і релігія», є інші досягнення в області співпраці Церкви зі світськими освітніми установами. Проводиться реалізація експериментального проекту з розробки позанавчальних курсів та факультативів, націлених на духовно-моральне виховання в дусі православних традицій. В Білоруському державному університеті і в Вітебському державному університеті є можливість вивчати курс дисциплін за спеціальністю «Теологія».
Однак, незважаючи на те, що є всі законні підстави для проведення виховної та факультативної роботи в школі, священнослужителі часто стикаються з нерозумінням з боку керівників шкіл та дитячих садків, а також з боку представників органів управління. Існує нагальна необхідність проводити грамотну інформаційну політику, реалізовувати спільні церковно-суспільні проекти з роз’яснення позиції Церкви у сфері освіти.
З позитивної сторони можна охарактеризувати досвід взаємодії між Білоруським Екзархатом і Департаментом виконання покарань МВС Республіки Білорусь. Храми, молитовні кімнати або каплиці діють сьогодні на території 28 виправних установ. В інших виправних установах обладнані кімнати для молебнів і бесід священика із засудженими. На ниві тюремного служіння трудяться 100 православних священнослужителів. У ряді єпархій Екзархату тюремне духівництво введено в штат виправних установ.
Протягом уже багатьох років Православна Церква в Молдові залишається інститутом, до якого з особливою довірою ставляться громадяни країни. Це підтверджують соціологічні опитування. Однак зміни, які сталися після парламентських виборів 2009 року, позначилися на відносинах Церкви з рядом політичних сил. Колишнє державне керівництво Республіки Молдова періодично виражало своє невдоволення Православною Церквою. Так, у вересні 2010 року тодішній виконуючий обов’язки Президента піддав критиці Молдовську митрополію за те, що вона, за його словами, не самостійна, а є лише «філією Руської Православної Церкви». Очевидно, що подібна риторика вимагає адекватної та компетентної відповіді з боку Церкви.
Сьогодні, після нових парламентських виборів, почалося формування нового державного керівництва, з яким у церковного священноначалія налагоджується обнадійливий діалог. Церква бажає мати добрі відносини з усіма політичними колами, прагнучи до об’єднання їх зусиль у служінні народові Молдови – самобутньої держави з потужними православними традиціями.
У минулому році в Молдові широко обговорювалася ініціатива запровадження «Основ Православ’я» як обов’язкової шкільної дисципліни. Незважаючи на всі вжиті спроби, з боку уряду не було отримано позитивної відповіді на цю ініціативу. Як компромісний варіант 30 червня парламент Молдови схвалив постанову про введення викладання релігії в якості факультативного предмету.
По-іншому склалися церковно-державні відносини в Латвії. В країні проведена реституція церковної власності – Церкві повернуті не тільки храми, але також землі та будівлі в містах і сільській місцевості. Був прийнятий спеціальний закон, який надає додаткові пільги при реституції. Держава делегувала Латвійській Православній Церкві та іншим традиційним конфесіям право юридичної реєстрації шлюбів, укладених в храмах, та право видачі державних свідоцтв.
Має місце тісне співробітництво Парламенту і Уряду Латвії з Латвійською Православною Церквою. З 2008 року діє особливий закон про Латвійську Православну Церкву. Вона активно бере участь у процесі розробки і прийняття законів і нормативних актів, що стосуються релігійних організацій. Здійснюється пастирське окормлення військовослужбовців та ув’язнених.
В загальноосвітніх школах викладається предмет «Християнське вчення». Відповідно до закону Латвійської Республіки про релігійні організації, християнська релігія може викладатися в державних і муніципальних школах за наявності письмових заяв батьків або самих учнів старше 14 років і за наявності не менше десяти бажаючих в даній школі. Таке викладання можливе лише для п’яти християнських конфесій, включаючи Православ’я. Інші релігії можуть викладатися у школах для нацменшин.
В Литовській Республіці існує чотириступінчаста модель церковно-державних відносин: а) визнані державою традиційні релігійні громади; б) визнані державою релігійні громади, в) інші зареєстровані громади; г) незареєстровані громади. При цьому тільки традиційні релігійні громади мають право проводити уроки Закону Божого в школах, причому зарплату викладачам виплачує держава.
Важливо відзначити, що в Литві Церкві повертаються натурально або еквівалентно націоналізовані в 1940-1949 роках будови. В іншому випадку виплачується компенсація за ринковою ціною будівель.
В соціальній сфері існують унікальні на пострадянському просторі домовленості: зокрема, держава в обов’язковому порядку надає всім священнослужителям і чернецтву медичне та пенсійне страхування. Молоді священнослужителі, студенти духовних навчальних закладів та послушники в монастирях звільняються від служби в армії.
Православна Церква, як і інші традиційні релігійні громади, звершує у лавах Збройних Сил Литви капеланське служіння, а укладені церковні шлюби визнаються державою.
Втім, в церковно-державних відносинах тут існує і ряд проблем: так, відповідно до конкордату з Католицькою Церквою, тільки вона звільняється від податку на землю, в той час як інші релігійні громади – ні. Православна Церква обкладається податком на прибуток у такому ж розмірі, як і всі комерційні структури Литви, – 15 відсотків.
У відносинах між Естонською Православною Церквою Московського Патріархату та Естонською Республікою на тлі досить серйозного діалогу зберігається невирішена проблема: багато храмових будівель передані Церкві державою на правах тривалої оренди, причому передані у власність вони можуть бути тільки за згодою юрисдикції Константинопольського Патріархату. Місцеві самоврядування в багатьох випадках дотримуються аналогічної практики, передаючи Церкві храми тільки в тимчасове користування. Це відноситься і до кафедрального собору святого благовірного князя Олександра Невського в Таллінні.
Багато в чому це обумовлено некоректним або спрощеним сприйняттям церковних реалій. Через це у відношенні державної влади до релігійних об’єднань спостерігається очевидний дисбаланс: набагато більше підтримки виявляється лютеранським парафіям і парафіям юрисдикції Константинопольського Патріархату, незважаючи на те що в нашій Церкві практично рівна з лютеранами чисельність пастви, а кількість парафіян Константинопольської юрисдикції – менше у 8 -10 разів.
Серед позитивних моментів церковно-державних відносин в Естонії потрібно відзначити, що після державної реєстрації у 2002 році Естонська Православна Церква перестала відчувати тиск з боку влади.
В Казахстані Православ’я, нарівні з ісламом, є культуроутворюючою релігією. Казахстанський досвід творення міжрелігійної згоди та національної єдності дає добрий приклад багатьом державам. В основі цього досвіду – багатовікове співіснування Православ’я і ісламу, бажання віруючих відстояти традиційні цінності перед обличчям невіри і секулярного світу. На особистому досвіді я зміг в цьому переконатися в ході свого візиту в країну на початку 2010 року.
У сучасному Казахстані сформована і продовжує удосконалюватися гармонійна модель церковно-державних відносин, що поєднує відданість свободі віросповідання з турботою про збереження конфесійного миру. На казахстанській землі успішно звершується справа церковного будівництва: звучить проповідь про Христа, відроджуються зруйновані і зводяться нові храми, відкриваються монастирі і духовні школи.
В Азербайджані Православ’я є другою за значимістю релігією після ісламу. В Республіці успішно ведеться міжрелігійний діалог. В Азербайджані існує вдала модель церковно-державних відносин, яка передбачає свободу віросповідання при розумних протекціоністських заходах. Чинне законодавство обмежує вплив зарубіжних організацій на місцеві релігійні громади, утруднюючи ведення місіонерської діяльності нетрадиційними і радикальними течіями.
Православна громада країни відчуває себе впевнено і не піддається утискам. В Азербайджані відкриваються нові храми, кошти на які активно жертвують і мусульмани. У Руської Православної Церкви склалися особливо теплі стосунки з главою мусульман Азербайджану шейх-уль-ісламом Аллахшукюром Паша-заде, який нагороджений вищими церковними орденами. Важливо відзначити, що з 2004 року він є почесним співголовою Міжрелігійної ради СНД, а з 2009 року очолює Консультативну раду мусульман СНД, що об’єднує провідні мусульманські організації на пострадянському просторі.
Уряд Узбекистану в своїй релігійній політиці віддає пріоритет традиційним релігіям. Прийнятий у 1998 році «Закон про свободу совісті та релігійні організації» і політика влади спрямовані на припинення діяльності як радикальних течій, які прикриваються іменем ісламу, так і псевдохристиянських сект. Ми вдячні керівництву Узбекистану за увагу до церковного життя. Однак існує і ряд складнощів: так, має місце заборона на місіонерську діяльність, неможливо організувати православні загальноосвітні школи, є труднощі з реєстрацією нових парафій. Втім, можна сподіватися, що дані проблеми будуть вирішені через конструктивний діалог з органами державної влади.
В Республіці Таджикистан склалася найбільш непроста в Середній Азії ситуація в галузі релігійно-суспільних процесів. Законодавство характеризується великою кількістю обмежень, що продиктовано наслідками кровопролитної громадянської війни і прагненням захистити суспільство від радикалізму, яке прикривається релігією. У той же час відрадно бачити, що уряд країни бачить в Православ’ї та ісламі гарантію релігійного миру в суспільстві.
Особливу увагу слід звернути на Республіку Киргизстан, яка переживає зараз важке становище, викликане соціальною та економічною нестабільністю, напруженістю міжетнічних відносин. Щиро бажаю державному керівництву Киргизстану успіхів у подоланні нинішніх труднощів, в творенні єдності народу. Самому ж народу Киргизстану хай дарує Господь такий необхідний зараз мирний дух.
В країні розробляється новий варіант Концепції державної політики в релігійній сфері. Обговорюється і питання про прийняття нового закону про свободу віросповідання та релігійні організації. Починає проглядатися тенденція на заміщення відносин держави і релігійних громад країни на відносини між релігійними організаціями і міжнародними структурами, які беруть на себе обов’язок організовувати та об’єднувати різні релігійні напрямки. Це, у свою чергу, може призвести до напливу деструктивних псевдорелігійних організацій. Будемо сподіватися, що нове законодавство та концептуальні документи держави в даній сфері будуть розроблятися в тісному контакті з традиційними релігійними громадами Киргизстану і що їх інтереси та побажання будуть враховані.
У 2007 році постановою Священного Синоду на території Республіки Туркменістан утворене благочиння у віданні Патріарха Московського і всієї Русі з виключенням його парафій зі складу Ташкентської і Середньоазійської єпархії. У ході зустрічі, що відбулася цього року, керуючого Патріаршим благочинням у Туркменістані єпископа Феофілакта з міністром закордонних справ Туркменістану Р. Мередовим знову було поставлене питання про можливість будівництва в Ашхабаді кафедрального собору і духовно-просвітницького центру. В даний час воно обговорюється на урядовому рівні. У справі відродження Православ’я в Туркменістані вже зроблені великі кроки. Так, до недавнього часу великою проблемою було ввезення в країну предметів церковного вжитку та духовної літератури. Однак, дякуючи Господу, ця проблема в даний час благополучно вирішена.
Церква і суспільство
Церковно-суспільний діалог сьогодні є важливою складовою нашої діяльності.
Розвивається діалог Руської Православної Церкви з політичними партіями і громадськими рухами, профспілками, бізнес-співтовариством країн, що входять до зони її канонічної відповідальності. Відрадно, що регулярно проводяться зустрічі та робочі консультації представників Церкви з учасниками парламентських і партійних організацій, на яких спільно з підприємницьким співтовариством і профспілками обговорюються гострі соціальні проблеми та законодавчі ініціативи, які зачіпають інтереси віруючих. Також організовуються заходи та дискусії про роль духовно-моральних цінностей у житті людей. Сьогодні можна твердо сказати, що жодна зі сфер життя соціуму не залишається поза полем зору Церкви, ні одна з проблем, що хвилюють суспільство, не залишається без ясної моральної оцінки з її боку.
Найстаріша з громадських організацій, чия робота тісно пов’язана з Церквою, – це Всесвітній руський народний собор, який об’єднує людей різних політичних поглядів на основі турботи про сьогодення і майбутнє народу, поваги до традиційних цінностей. Останній за часом XIV Собор проходив у травні 2010 року і був присвячений темі: «Національна освіта: формування цілісної особистості та відповідального суспільства». Регіональні відділення Собору створені в багатьох містах та регіонах Росії. Розпочато роботу по створенню відділень ВРНС у Білорусі та Україні. Працюють представники ВРНС при ООН – у Нью-Йорку, Женеві та Відні. При Соборі діють правозахисний і молодіжний центри, прийнята молодіжна програма, з 2009 року проходять молодіжні соборні зустрічі.
За ініціативою ВРНС і при його особистій участі, на виконання рішення Священного Синоду від 25 червня 2010 року, відбулися установчі збори Спілки православних жінок. Сьогодні його відділення створюються на Україні, в Білорусі, в ряді регіонів Росії.
При Патріархові Московському і всієї Русі діє Експертна рада «Економіка і етика», основним завданням якої є моральне осмислення економічних процесів, які відбуваються в суспільстві і на міжнародній арені, пошук ефективних шляхів вирішення проблем господарства з опорою на базові цінності Православ’я. У даний час спільно з Відділом зі взаємин Церкви і суспільства Патріарша рада «Економіка і етика» проводить активні консультації з провідними політичними партіями, профспілками, об’єднаннями підприємців з вироблення загальної ідейної платформи, базові цінності якої можуть бути покладені в основу соціально-економічної модернізації країн, які становлять канонічну територію Московського Патріархату.
Здійснюється постійна взаємодія з православними громадськими асоціаціями. Вже більше року при Відділі зі взаємин Церкви і суспільства згідно з визначенням Священного Синоду діє Рада православних громадських об’єднань. На даний момент до складу Ради входить понад п’ятдесят організацій, регулярно надходять нові прохання про вступ до цього органу. Рада ефективно проявила себе в координації участі православних громадських об’єднань в загальноцерковних заходах, в тому числі у Днях слов’янської писемності і культури та у Загальноцерковній виставці-форумі «Православна Русь». Робота з православними громадськими асоціаціями проводиться на всій канонічній території нашої Церкви. Так, проводилися аналогічні заходи на території України, Білорусі, Казахстану, Азербайджану.
Слід зауважити, що православні громадські об’єднання поки недостатньо помітні. Переконаний, що православній громадськості слід справами довести свою життєздатність, а також затребуваність суспільством запропонованих ними ініціатив.
Щомісяця на ім’я Патріарха надходять десятки листів від простих людей з проханнями про допомогу. Ці звернення обробляються Відділом зі взаємин Церкви і суспільства і Правозахисним центром Всесвітнього руського народного собору. На більшість листів надсилаються відповіді, за необхідності робляться запити і вживаються клопотання до органів влади. В основному звернення стосуються порушення прав громадян на місцях, особливо в житловій і майновій сферах. Нерідко завдяки втручанню Церкви вдається відновити справедливість. З найбільш резонансних питань представники Відділу та Правозахисного центру виступають із заявами чи коментарями.
На Архієрейській Нараді в лютому минулого року я говорив про важливість призначення в кожній єпархії відповідальних за відносини Церкви та суспільства, які могли б підтримувати співпрацю з профільним Синодальним відділом і спільно працювати над реалізацією конкретних заходів щодо посилення ролі Церкви в суспільстві. Однак протягом минулого року лише в восьми єпархіях були зроблені конкретні кроки в цьому напрямку. Це Білгородська, Іваново-Вознесенська, Кемеровська, Новосибірська, Омська, Воронезька, Тульська і Барнаульська єпархії. Виклики, які стоять перед нами, вимагають узгодженої і чіткої відповіді. Питання, які хвилюють суспільство і мають духовно-моральний вимір, повинні бути предметом пильної уваги. Тому сьогодні я хотів би ще раз підкреслити важливість системного підходу у взаємодії з державною владою та громадськими об’єднаннями.
У зв’язку з цим хотів би сказати про наступне. На адресу Архієрейського Собору надійшли численні звернення віруючих, занепокоєних можливістю обов’язкового присвоєння деяких засобів електронної ідентифікації особистості. Ці звернення уважно вивчені. Церква з розумінням ставиться до позиції людей, які не бажають піддаватися контролю, який дозволяє збирати повну інформацію про їхнє приватне життя, а в перспективі може бути використаний для дискримінації громадян за світоглядною ознакою. Ми продовжимо діалог з державою з метою добитися можливості мати альтернативу електронним засобам контролю і користуватися традиційними, звичними способами підтвердження людиною своєї особистості при отриманні соціальних благ і взагалі при контактах з державою.
Церква і культура
Для ефективної взаємодії Руської Православної Церкви з установами культури, спортивними організаціями, а також з діячами культури, мистецтва, спорту та їх об’єднаннями в 2010 році була створена Патріарша рада з культури, до якої увійшли представники церковної ієрархії та кліру, державної влади, відомі діячі в сфері науки, архітектури, літератури, кіно, телебачення, музики, спорту. При раді була утворена Комісія зі взаємодії Руської Православної Церкви з музейним співтовариством. Зараз ще рано говорити про результати роботи Патріаршої ради з культури, проте назву найважливіші напрямки її діяльності.
По-перше, це контроль над використанням, збереженням та відновленням об’єктів культурної спадщини церковного призначення. Необхідно виявляти і припиняти випадки недбалого або неправильного використання найважливіших церковних святинь, їх непрофесійної реставрації як на парафіях, так і в державних установах культури.
По-друге, Рада покликана представляти позицію Руської Православної Церкви з питання майнової приналежності об’єктів культурної спадщини релігійного призначення.
По-третє, Раді слід формувати серед кліриків нашої Церкви компетентне співтовариство, здатне самостійно і на високому рівні здійснювати контроль і виступати в якості експертів у справі використання, збереження та відновлення об’єктів культурної спадщини.
Серед конкретних заходів у рамках виділених напрямів вважаю пріоритетним, разом з Міністерством культури РФ і представниками музейної спільноти, розробити спеціальні правила спільного використання ряду об’єктів культурної спадщини церковного призначення.
Духовне піклування про козацтво
В минулому році мною було прийняте рішення прийняти під особливий церковний провід козацтво. Козацтво – це багатомільйонне, хоча і неоднорідне, співтовариство, яке у якості однієї зі своїх невід’ємних цінностей декларує прихильність Православ’ю. Однак, на жаль, в наш час деякі козаки йдуть не у храм, а повз храму. А тому нами буде здійснюватися велика робота з воцерковлення козаків, а також з координації співпраці Церкви і козачих організацій. З цією метою Священним Синодом був утворений Синодальний комітет зі взаємодії з козацтвом. Із задоволенням відзначаю, що комітет не обмежується роботою в межах Росії, але підтримує робочі контакти з ієрархами, які окормлюють козацтво на Україні і в Білорусі.
Одним із завдань комітету є організація інституту священнослужителів, які окормлюють козачі формування, та розробка для них нормативної та навчальної бази. Більшість козацьких духівників зводить свою взаємодію з козаками до благословення козачих кіл. Між тим духівники несуть відповідальність за воцерковлення козаків. Принципово важливим є налагодження співпраці єпархіальної влади з громадськими об’єднаннями козацтва. Під контролем з боку правлячого архієрея або спеціально сформованого єпархіального відділу повинні бути священнослужителі, призначені окормлювати козачі суспільства.
Синодальний комітет і єпархіальні управління покликані також надавати духовну підтримку козачим освітнім установам, забезпечувати включення викладання духовно-моральних предметів у навчальні плани. Таким чином ми будемо сприяти відродженню істинного козацтва, яке поєднує вірність Церкві зі служінням Вітчизні.
Міжправославні відносини
Що стосується зовнішньої діяльності Московського Патріархату, то пріоритетним напрямом тут є розвиток відносин з Помісними Православними Церквами. Єдність Православ’я не повинна залишатися декларативною. Спілкування та взаємна допомога – це прояв на ділі нашої приналежності до єдиної Святої, Соборної і Апостольської Церкви.
Важливим свідченням позитивної динаміки у відносинах з Константинопольським Патріархатом став візит Патріарха Константинопольського Варфоломія до Росії, який відбувся в кінці травня 2010 року. Предстоятель Церкви, від якої Русь тисячу років тому отримала просвітництво світлом Христової істини, мав можливість на власні очі бачити наше сьогоднішнє церковне життя у всьому його різноманітті. Ми разом служили, багато спілкувалися; говорили і про підготовку Всеправославного Собору, і про наших співвітчизників у Туреччині, і про різні підходи до продовження міжхристиянського діалогу. Відбулася зустріч у Кремлі з Д. А. Медвєдєвим, бачився Патріарх Варфоломій і з іншими державними діячами.
Ми хочемо не суперництва, а співробітництва, – ось те послання, яке ми прагнули донести до Святішого Вселенського Патріарха. І воно, вірю, було сприйняте. Важливим було звернення Патріарха Варфоломія з закликом до того, щоб ті, хто відпав від Церкви на Україні, поверталися в канонічне Православ’я, і побажання Константинопольського Патріарха Блаженнішому митрополиту Володимиру швидше побачити цей процес завершеним.
Про співпрацю та допомогу, про місію серед народів Африки і про духовне окормлення співвітчизників йшла мова в ході мого офіційного візиту у межі Олександрійської Православної Церкви, який відбувся у квітні 2010 року. Візит пройшов у виключно теплій атмосфері, яка в повній мірі відображає щире і дружнє ставлення до нашої Церкви з боку Блаженнішого Папи і Патріарха Олександрійського і всієї Африки Феодора. Блаженніший Патріарх у минулому році вирішив провести в Росії і час свого відпочинку, що дало нам можливість зустрітися ще раз. Сьогодні ми шукаємо шляхи надання допомоги Олександрійській Церкві у справі збереження й відродження давніх святинь.
Не маючи можливості в цій доповіді докладно зупинятися на стані двосторонніх відносин з кожною з Помісних Церков, наголошу на окремих найбільш важливих моментах.
Незважаючи на великі труднощі в міждержавних відносинах між Росією і Грузією, рівень спілкування та обміну візитами ієрархів Руської та Грузинської Церков не знижується. Обидві Церкви намагаються зробити все можливе, щоб служити справі миру, встановленню взаєморозуміння і збереження вікової дружби між нашими народами.
Сербська Церква набула нового Предстоятеля, і участь делегації Московського Патріархату на чолі з головою ОВЦС митрополитом Іларіоном в урочистій інтронізації Святішого Патріарха Іринея на древній кафедрі Печської Патріархії у Косові, серцева зустріч з Його Святістю, що відбулася там, мала важливе значення для спадкоємності добрих, довірчих відносин, що склалися між нашими Церквами. Думаю, що тема підтримки Православ’я в Косовському краї буде однією з важливих у подальшому порядку денному в рамках двостороннього співробітництва.
Ми мали радість братського спілкування з Предстоятелем Кіпрської Православної Церкви Блаженнішим Архієпископом Хризостомом, який побував в Москві в січні 2011 року для вручення йому премії Міжнародного громадського фонду єдності православних народів. Ми незмінно підтримуємо позицію цієї Церкви в кіпрській політичній проблемі, плідно співпрацюємо з інших питань двосторонніх і всеправославних відносин.
Особливий характер мають відносини Московського Патріархату з Православною Церквою в Чеських землях і Словаччині. Досить нагадати, що тільки за 2010 рік Предстоятель цієї Церкви Блаженніший Митрополит Христофор чотири рази відвідував межі Руської Православної Церкви, побував і на Україні, і в Сибіру, і в Москві. Руська Православна Церква надає всебічну, у тому числі матеріальну підтримку Церкві Чехії і Словаччини, значну частину парафіян якої становлять нині вихідці з України та Росії.
Особливі стосунки пов’язують нас і з Православною Церквою в Америці, для якої Руська Православна Церква є Церквою-Матір’ю. Її нинішній Предстоятель, Блаженніший Митрополит всієї Америки і Канади Іона, в січні знов, вже втретє після свого обрання, відвідав межі нашої Церкви. Його паломницькі відвідування руських святинь, зустрічі зі священоначалієм, кліриками і віруючими Руської Церкви служать зміцненню зв’язків між двома Помісними Церквами.
Міжхристиянські відносини
Руська Православна Церква приймає участь в роботі Змішаної комісії з богословського діалогу між Православною Церквою та римо-католиками, яка обговорює одне з найскладніших питань православно-католицьких відносин – роль Римського єпископа. Делегація Руської Церкви займає на засіданнях комісії тверду і послідовну православну позицію з даного питання. Як показали пленарні сесії комісії на Кіпрі у 2009 році і у Відні у 2010 році, обговорення його буде непростим і тривалим.
Однак, поряд з темами, що розділяють православних і католиків, є багато проблем, щодо яких ми займаємо спільну позицію. Це процеси ліберальної секуляризації, негативні аспекти глобалізації, питання соціальної та економічної етики, криза сімейних цінностей, підрив норм традиційної моралі. По цих темах у нас є перспективи взаємодії в міжнародних організаціях, таких як ООН та ЮНЕСКО, а також в ОБСЄ – зокрема, з питання дискримінації християн. Ми проявили солідарність з католиками Італії у зв’язку з рішенням Європейського суду з прав людини у листопаді 2009 року про неприпустимість присутності розп’ять в італійських школах. Це – прямий випад проти християнської європейської традиції в цілому. Російська Федерація також підтримала апеляцію, подану Італією в Страсбурзький суд проти вищевказаного рішення.
Разом з тим в ході двосторонніх контактів з керівництвом Римсько-Католицької Церкви ми продовжуємо обговорювати питання про непросту ситуацію на Західній України, де в результаті насильницьких дій греко-католиків на рубежі 1980-1990-х років православні віруючі були позбавлені своїх храмів і до цих пір ущемляються в правах. Ця проблема залишається неврегульованою і вимагає конкретних практичних кроків католицької сторони.
Триває діяльність заснованої у 2004 році Спільної робочої групи з розгляду проблем у відносинах між Руською Православною Церквою і Римо-Католицькою Церквою в Росії. Головною темою обговорення є питання місіонерської діяльності католицьких представників в Росії та духовного окормлення в католицьких притулках дітей, хрещених у Православ’ї. Необхідно, щоб рекомендації робочої групи втілювалися в життя.
Позитивно розвиваються відносини Руської Церкви з Вірменською апостольською церквою. У березні 2010 року відбувся мій перший візит до Вірменії в якості Предстоятеля Руської Церкви. Бесіди з Верховним Патріархом і Католікосом всіх вірмен Гарегіном II проходили в дусі взаєморозуміння, християнської любові і конструктивного діалогу. Я звершив освячення закладного каменя в основу нового православного храму Воздвиження Хреста Господнього в Єревані, при якому буде створено представництво Руської Православної Церкви у Вірменії. За підсумками візиту була підписана спільна декларація, в якій викладений план двостороннього співробітництва на найближчі роки.
Продовжуємо підтримувати контакти і з іншими Древніми Східними церквами. Зокрема, під час візиту в Олександрійський Патріархат я мав можливість поговорити з Папою і Патріархом Коптської церкви Шенудою III.
На жаль, у справі збереження християнської спадщини та захисту традиційних християнських цінностей Руська Церква все менше і менше знаходить союзників у західному протестантському середовищі. В галузі богослов’я, еклезіології та морального вчення багато протестантських громад стають на бік секулярної ідеології. Деякі деномінації узаконили благословення «одностатевих союзів» і рукопокладення осіб, які відкрито заявляють про свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наш обов’язок ми бачимо в тому, щоб у дусі християнської любові свідчити протестантам про православну традицію, про апостольські правила устрою церковного життя. Дбайливо зберігаючи Священне Передання, ми залишаємося відкритими до діалогу, але спостерігаємо, як віддаляються від нас ті спільноти, які приймають неприпустимі для Церкви нововведення.
Взаємодія з міжхристиянськими організаціями
За вказаний період представники Московського Патріархату брали участь у ряді заходів, що проходили по лінії Всесвітньої ради церков (ВРЦ). У період з 27 по 30 червня 2010 року в Москві побував з першим візитом новий генеральний секретар ВРЦ пастор Олаф Фюксе Твейт. У ході моєї бесіди з ним обговорювалися причини затяжної кризи, яку переживає рада в останні 15 років. Ми вбачаємо їх в суперечності між декларованим прагненням до християнської єдності і посилюванням розбіжностей між християнами по ряду доктринальних питань, що стосуються в першу чергу антропології та моральності.
З 30 червня по 4 липня 2010 року в Москві відбулося засідання Постійного комітету ВРЦ з консенсусу і співробітництва. Мета його діяльності полягає у винесенні рекомендацій щодо оптимізації участі Православних Церков у процесі вироблення та прийняття рішень в рамках цієї організації.
У якості позитивного прикладу співпраці можна відзначити діяльність Християнського міжконфесійного консультативного комітету країн СНД і Балтії (ХМКК), що відновив свою роботу у 2008 році після шестирічної перерви. Вхідні в нього християнські громади мають схожі погляди на завдання, що стоять перед світовим християнським співтовариством, і розділяють переконаність у непересічному значенні євангельського морального вчення. 4 лютого 2010 року в Москві відбулося пленарне засідання ХМКК, присвячене темі «Християнська сім’я – «мала церква» і основа здорового суспільства». У підсумковому документі була відображена спільна позиція і переконання в незмінності традиційних сімейних цінностей.
Відносини з дальнім зарубіжжям
Руська Православна Церква традиційно приділяє велику увагу розвитку взаємодії з державними та політичними структурами країн дальнього зарубіжжя. Особливо корисною стала співпраця з тими країнами, керівництво яких розділяє стурбованість моральною кризою суспільства, розмиванням традиційних цінностей, проблемою соціальної несправедливості. Відрадно констатувати, що все більше число держав сприймає Московський Патріархат як гідного та авторитетного учасника міжнародного діалогу.
Періодично я приймаю керівників держав дальнього зарубіжжя, міністрів і новопризначених послів зарубіжних країн. Відрадно, що високі гості з політичних та дипломатичних кіл демонструють інтерес до позиції Руської Православної Церкви з актуальних тем світового порядку денного.
Зв’язки з зарубіжними країнами знайшли продовження в діалозі з громадянським суспільством. Сьогодні у нас склалися конструктивні відносини з громадськістю Німеччини та Італії. Розвиваються спільні проекти в рамках російсько-німецького форуму цивільних товариств «Петербурзький діалог», російсько-італійського Форуму-діалогу по лінії громадянських суспільств. Руська Православна Церква залучена у форум «Діалог Росія – Республіка Корея». Ми проявили зацікавленість в участі в створюваному нині російсько-турецькому форумі громадськості.
Підтримка контактів із співвітчизниками на просторі Руського світу стало важливим напрямком діяльності нашої Церкви. За минулий період Відділ зовнішніх церковних зв’язків систематизував принципи і форми роботи зі співвітчизниками, налагодивши багатопланову взаємодію з Міністерством закордонних справ Росії, Росспівробітництвом, Урядом міста Москви, фондом «Руський світ», іншими державними та громадськими структурами. Було проведено ряд масштабних заходів за участю наших співвітчизників, зокрема, IV Асамблея Руського світу.
Пріоритетним напрямком зовнішньоцерковної роботи також стало просування Основ вчення Руської Православної Церкви про гідність, свободу і права людини, прийнятих Архієрейським Собором у 2008 році. Цей документ став серйозним богословським внеском у міжнародну дискусію про права людини, призвів до включення питання про співвідношення прав людини та традиційних цінностей до порядку денного Ради з прав людини ООН.
Міжрелігійні відносини
Багато викликів сучасності, пов’язані з процесами глобалізації, зі зростанням екстремізму і тероризму, станом навколишнього середовища, вимагають спільної відповіді народів, яка може бути знайдена у тому числі через міжрелігійний діалог. Наша Церква активно бере в ньому участь.
У той же час для православної свідомості очевидно, що прагнення розмити межі між релігійними системами є зло не тільки в контексті догматичних істин, а й у контексті соціальної стабільності. Бо позбавляти людей традиції, ігноруючи їх волю, – значить породжувати невігластво, радикалізм, конфлікти. Беручи участь в міжрелігійному діалозі, ми не відмовляємося від православного уявлення про істину і не витрачаємо час на доктринальні суперечки, але працюємо заради мирного спільного життя народів, які чекають від нас саме такої роботи.
Проведений у 2010 році за ініціативи Руської Православної Церкви і Управління мусульман Кавказу Всесвітній саміт релігійних лідерів ще раз показав, що діалог релігій є ефективним інструментом для вирішення суспільних проблем і запобігання конфліктам. Минуле в Баку засідання Міжрелігійної ради СНД стало знаковою подією в області співпраці між представниками різних віросповідань. Адже приклад добросусідських відносин релігійних лідерів має велике значення для збереження міжрелігійного та міжнаціонального миру на всьому просторі Співдружності.
У минулому році в Баку також відбулася тристороння зустріч Патріарха Московського і всієї Русі, релігійних лідерів Азербайджану та Вірменії. Два народи, які багато років перебувають у стані ворожнечі, отримали новий імпульс до примирення. Дружній діалог релігійних діячів сприяв прийняттю конкретних заходів зі зцілення напруженості: проведений обмін тілами загиблих, ведуться переговори про становище культових і історичних будівель.
Нагальним проблемам Росії – боротьбі зі злочинністю і наркоманією, зміцненню та захисту сім’ї, підтримці материнства і дитинства, контролю за міграційними процесами – були присвячені засідання Міжрелігійної ради Росії. Ці зустрічі знову довели близькість позицій віруючих людей з суспільно значущих питань.
Руська Православна Церква, як і раніше, приділяє увагу співпраці з традиційними релігійними громадами всього світу. Разом з лідерами цих громад ми свідчимо про духовний і моральний вимір життя суспільства, необхідність безконфліктного співіснування народів, дбайливого ставлення до навколишнього середовища. Вже 15 років розвивається наш діалог з мусульманською громадою Ірану. У жовтні минулого року в Тегерані пройшло чергове, сьоме за рахунком, засідання комісії «Православ’я – іслам». Ми налагоджуємо діалог з мусульманськими громадами Туреччини, Катару та інших ісламських країн. Не менше значення ми надаємо розвитку взаємодії з релігійними громадами Європи.
У партнерстві з традиційними релігійними громадами, а також самостійно Руська Православна Церква продовжила активно працювати на майданчиках міжнародних організацій. Загальною метою наших зусиль було представлення церковної позиції з актуальних питань суспільного життя, які розглядаються організаціями системи ООН, а також ОБСЄ, Радою Європи, Європейським Союзом. Увага світової спільноти була звернена на проблеми абсолютизації свободи людини на шкоду моральній відповідальності, зростання християнофобії і дифамації щодо релігії. Відділ зовнішніх церковних зв’язків продовжив працювати над створенням механізму діалогу релігійних громад з ЮНЕСКО, який дозволить доводити до світової спільноти тривоги і сподівання віруючих.
Висновок
На нас чекають три дні інтенсивної роботи. На нинішньому Архієрейському Соборі вашому розгляду будуть запропоновані проекти документів, що стосуються самих різних сторін життя Руської Православної Церкви. Ми покликані зробити висновки з подій минулого року і прийняти рішення, які регулюють діяльність єпархій, парафій і церковних установ на рік майбутній, а в деяких випадках – і на кілька років вперед.
Дякую всім, хто відгукнувся на заклик Священного Синоду об’єднатися нині в соборному діянні. Зберігаючи непорушність передбаченого канонами ієрархічного начала, ми, разом з тим, готуючись до цього Собору, прагнули активно застосовувати принцип поради з кліриками і мирянами. Висловлюю тверду впевненість, що це послужить до більшої користі церковної.
Пропоную тепер усім бажаючим висловитися з піднятих мною питань. Членів Редакційної комісії попрошу врахувати висловлювання Преосвященних Владик при підготовці традиційного соборного документа «Про питання внутрішнього життя і зовнішньої діяльності Руської Православної Церкви».
Пастиреначальник і Господь наш Іісус Христос хай зміцнить і умудрить нас в наших трудах.
Дякую за увагу.

Інформаційна служба Архієрейського Собору

Патріарх.ua /