Святіший Патріарх Кирил spacer Руська Православна Церква spacer Українська Православна Церква spacer Помісні i Автономні Церкви spacer Канони Православної Церкви

Патріарша проповідь у свято Успіння Божої Матері після Літургії в Храмі Христа Спасителя

Патріарша проповідь у свято Успіння Божої Матері після Літургії в Храмі Христа Спасителя

28 серпня 2020 року, в день свята Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію в кафедральному соборному Храмі Христа Спасителя в Москві. Після закінчення богослужіння Предстоятель Руської Церкви звернувся до віруючих зі словом.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогодні, дорогі владики, отці, брати і сестри, ми урочисто прославляємо Пречисту і Преблагословенну Царицю Небесну. Але прославляємо в особливий день — у день Її кончини, успіння, в день Її смерті.

Ми знаємо, що силою Божественною Діва Марія була вознесена на небо. Але це ми знаємо зараз, про це дізналися апостоли через певний час, а тоді, коли перестало битися серце Матері Господа і Спасителя, всі сприймали це як реальну смерть. Сьогодні, дійсно, день кончини Божої Матері — чому ж такою славою і такою радістю овіяне це свято? Ніякої скорботи, ніяких темних риз, ніякого спогаду про кончину і про похоронну печеру — і це зовсім не випадково! Бо Цариця Небесна силою Божественною була виведена зі стану смерті і захоплена в Царство Сина Її і Бога нашого.

Ось чому Церква не святкує кончину Божої Матері. Ми святкуємо кончину Її Сина, Спасителя, у Велику П’ятницю. Ми оплакуємо плащаницю, вимовляємо особливі слова молитов і співів, які висловлюють нашу скорботу в день умертвіння Спасителя, іменований Великою П’ятницею. А в день Успіння у нас немає ніякої скорботи — одна лише радість. Із усіх Богородичних свят Успіння — найбільш урочисте і, можливо, сповнене особливого рятівного сенсу для всіх нас. У чому ж справа? А в тому, що смерть Богоматері, будучи реальною фізичною смертю, силою Божественною стала дійсно успінням, сном.

Але ж слово «успіння» ми використовуємо не тільки тоді, коли говоримо про Божу Матір, — ми і про всякого небіжчика говоримо «покійний». Не мертвий, а покійний, той, що заснув. Чому ж Церква, а через Церкву вся сучасна культура, принаймні російська, сприйняла слово «успіння» як таке, що позначає людську смерть, а небіжчика — як людину, що заснула, спочила? Тільки тому, що реально смерті немає. І те, що відбулося з Богородицею, з Дівою Марією, — це сигнал нам із вами з глибини століть, свідчення про те, що смерті немає, а є завершення одного етапу життя і перехід до іншого. День переходу від одного етапу до іншого і називається успінням. Душа людини, її дух не схильні до смерті — в цьому і полягає сенс торжества, яке ми сьогодні здійснюємо, згадуючи про кончину Божої Матері.

Нерелігійна, безбожна свідомість не оперує всіма тими поняттями, які я зараз спробував сформулювати. Для невіруючої людини смерть — це кінець, загибель, небуття. Атеїстична філософія, що міцно увійшла якщо не в свідомість, то в побут сучасних людей, так і говорить: смерть — це кінець, небуття, коли більше нічого немає. Але свідомість наша і дух наш чинять опір цьому, як чинили опір свідомість і дух десятків і сотень попередніх поколінь. Досить звернутися до творчості найбільших художників, до духовних, культурних, естетичних прозрінь людства. Якби люди вірили, що смерть є повне знищення, могли б вони створювати шедеври, які мають вічне значення? Але в людині є іскра безсмертя — в її свідомості, в її душі, навіть затемненій антирелігійними забобонами і божевільною ідеєю про людську смерть як про припинення будь-якого буття.

А якщо не розмірковувати глибоко про смерть, але приймати, в силу загальної інерції, уявлення про смерть як про кінець, кончину, загибель? Що відбувається з такими людьми, коли вони стають свідками смерті? Їм дуже важко. Найчастіше вони намагаються уникати будь-яких думок про смерть, не кажучи вже про участь у церемоніях, пов’язаних зі смертю.

Мені доводилося спостерігати в західних країнах, як за новою усталеною практикою труну приносять на цвинтар. Найчастіше труну спалюють, а якщо не спалюють, то відбувається якась церемонія, релігійна або нерелігійна. Виголошуються промови, потім люди починають розходитися, і лише тоді труну повільно опускають в могилу. Так роблять, щоб люди не бачили, як їх близький йде під землю, — адже це травмує сучасну людину, це провокує її на глибокі роздуми! А цього не треба! Треба, щоб людина думала лише, як задовольняти своє бажання споживати, прагнути до зручності та задоволення.

Прагнення до зручності і задоволення є головний орієнтир розвитку сучасної нерелігійною цивілізації. Справді, якщо Бога немає, заради чого людина живе? Якщо йому говорити: заради подвигу, він запитає: а в ім’я чийого подвигу? У Радянському Союзі нас вчили, що подвиги ми здійснюємо заради майбутніх поколінь. Але розумні люди і тоді замислювалися: якими ж будуть майбутні покоління? І чому я повинен робити щось для тих, хто буде жити після мене? Не працює ця модель, і тому у мислячих людей виникає питання: а для чого взагалі все те, над чим ми працюємо, що ми творимо? Якщо виключити перспективу вічності, то відповіді на такі питання абсолютно позбавлені логіки і не можуть задовольнити того, хто запитує. Все звертається кудись у майбутнє, де самої людини вже немає. Так що, наше життя — в ім’я чогось, про що ми не знаємо? Чому потрібно жити для майбутнього, про яке нічого не відомо?

Виключаючи перспективу вічності, ми дійсно перетворюємо в кошмар людську смерть. Тому турботлива сучасна цивілізація, яка обслуговує наші споживчі устремління, намагається зробити так, щоб людина поменше стикалася з померлим тілом. І якщо в Росії ще зберігаються традиції відспівування в храмі, при відкритому гробі, то в країнах, з яких багато хто хотів би брати приклад, нічого подібного немає.

Пригадую випадок із власного життя. Я був дуже дружний з одним видатним математиком, який був наполовину росіянином, наполовину швейцарцем. Народився він у 20-і роки в Радянському Союзі, потім із матір’ю поїхав до Швейцарії. Нас якось життя звело, ми подружилися. Він був православною людиною і вже в похилому віці, незадовго до смерті, попросив і отримав від мене якесь особливе благословення. Коли ця людина померла, його за моїм наполяганням відспівували в нашій руській православній церкві в Цюріху. Прийшли всі його знайомі, в основному або протестанти, або невіруючі, з наукового середовища, людей зібралося досить багато, а посередині храму — закрита труна з рабом Божим Георгієм. Я одягнувся у вівтарі і кажу служителеві: відкрийте труну. Вони так і зробили, і весь храм ахнув. Таке враження, ніби сталося щось неймовірне — труну відкрили! Обличчя покійного відкрили! Коли я вийшов до гробу, я побачив сум’яття в очах людей. Так не прийнято! Не можна травмувати сучасну людину, яка впивається комфортом, живе в ім’я благополуччя й комфорту!

Дійсно, для людини невіруючої смерть — це кінець, це загибель, це трагедія, це обрив всієї життєвої логіки, всіх прагнень, всіх надій, всіх радощів, всіх страждань. Смертю все-все закінчується, це загибель з великої літери. Але з цією загибеллю не погоджується наша душа, тому віра в безсмертя — це не тільки релігійна доктрина, не тільки релігійне віровчення, але, перш за все, самоусвідомлення людиною власної особистості.

І ось ще про що нам слід пам’ятати. Звідки такий страх і таке неприйняття смерті? Одна можлива реакція на смерть — виключити будь-яку думку про неї, намагатися піти, нічого не бачити. Інша — перетворити смерть у шоу. Адже немає, напевно, жодного бойовика без безлічі смертей, іноді десятків і сотень, — падають побиті кулею люди, вмирають йдуть в атаку солдати, гори трупів в одному фільмі … У першому випадку, про який я сказав, реальну людину намагаються позбавити від споглядання смерті. У другому ми бачимо спробу перетворити смерть в захоплююче шоу. Який же бойовик без смертей? Але знову-таки все направлено на те, щоб людина втратила можливість замислитися над тим, що таке смерть.

І останнє — найважливіше — про що можна і потрібно сказати сьогодні. Чи можна не мати страху смерті, не вдаючись до шоу та інших засобів, які використовує сучасна безбожна цивілізація? У нас є відповідь як це можна зробити, нам про це говорить святий праведний Іоанн Кронштадтський: «Якщо ти залишаєш гріх, якщо ти перемагаєш гріх, то зникає страх смерті».

Це головний висновок з усього того, про що сьогодні, у зв’язку з великою подією Успіння Пресвятої Богородиці, потрібно подумати всім нам. Як не було страху смерті ні в святих апостолів, ні у всіх тих, хто оточував Богоматір, а була радість, — так слід і нам, виганяючи гріх зі свого життя, зі свого серця, зі свого розуму, знаходити силу, яку неможливо знайти ніякими земними засобами. Силу перемоги над страхом смерті, силу, яка перемагає людський інстинкт, силу, яка відкриває наше серце назустріч безсмертю. Бо виганяється інакше гріх, а разом із гріхом виганяється страх смерті. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі

Патріарх.ua